Чтение онлайн

— А ми вже летимо, Андрію! Вітаю з успішним початком польоту!

Я припав до ілюмінатора. Але даремно було намагатися щось побачити: шибку запинав абсолютний морок. Втім, на якусь мить здалося, ніби я бачу безодню. І в ту ж мить гаряча хвиля залила моє обличчя. Я чув важкі удари власної крові, хоч в обличчя мені бив прохолодний струмінь повітря з кондиціонера. Дихати було легко і приємно, я відчув, ніби руки мої та й усе тіло не має ваги.

Певне, як реакція на нервовий струс, пережитий на початку “польоту”, прокинулося почуття голоду. Та не встиг я помріяти про кусень шинки, як повільно, похитуючись у повітрі, до мене підплив апетитний бутерброд. Чудеса Центона? Виявилося, що той бутерброд упустив з рук професор, вирішивши ознаменувати

трапезою початок подорожі. Сніданок, що плавав у повітрі, остаточно переконав мене, що ми перебуваємо у стані невагомості.

— Як ся маєш, Андрію? — В отворі дверей з’явилося усміхнене обличчя капітана корабля. — Ми вже пройшли майже сімсот кілометрів.

— За шість хвилин? — вихопилося у моле.

— Летимо із швидкістю 12 тисяч кілометрів за годину. А через 21 хвилину 6,5 секунди досягнемо центру Землі з максимальною швидкістю 7912 кілометрів за годину. Це перша космічна швидкість. А далі почнемо підніматися до другого виходу на поверхню Землі.

Потроху до тіла припливає знайома вага. Я пробую поворушити ногою, але після кількох хвилин невагомості зробити це досить-таки важко.

Рух капсули уповільнюється. На півдорозі від центру Землі до її поверхні ми знизили швидкість всього лише на 1059 метрів за секунду, а на решті ділянки шляху — на 6853 метри за секунду. Авторучка, яку я послав у плавання, опускається мені па коліна.

Враз за ілюмінаторами капсуля спалахує сліпуче світло. Мені здається, що це зупинка, і я ще раз встигаю здивуватися: адже на протилежному боці планети зараз повинна бути ніч. Проте за мить очі звикають до блакитного сяйва, і я розумію, що його випромінюють потужні лампи денного світла, встановлені по обидва боки тунелю. Рух капсули ще триває. Але тепер ми пересуваємося дуже повільно, і хтось із моїх сусідів по салону неголосно пояснює, що це вже не інерційна хода капсули, а зовсім інше. Спеціальні пристрої підтягують корабель до фінішної платформи. Я ж пильно дивлюсь в ілюмінатор, намагаючись не пропустити хвилюючий момент прибуття на зворотний бік Землі.

За хвилину ця мить настає, проте здається мені надто буденною. До вух долинає скрегіт металевих ферм, і капсула перестає погойдуватися, потрапивши в їхні обійми. Отже, після невеликого корегування, що компенсує втрати від тертя й опору вкрай розрядженого середовища, капсула завмирає перед входом до симетричної станції.

Ловлю себе на думці, що весь політ пройшов на диво швидко. Так буває, коли дивишся цікавий фільм: тільки-но вмостився в кріслі, здається, тільки-но увійшов в азарт, як раптом — все, кінець. Так і зі мною. Чи я захопився видовищем мандрівки й забув про біг хвилин, чи й справді часу минуло не так вже й багато?

Із задуми мене повертає голос професора.

— Приїхали! — всміхається він, клацаючи замок прив’язних ременів. Годинник свідчить, що з початку польоту минуло всього лише сорок три хвилини!

Простягаю руку до теплої куртки, і зразу вловлюю здивований погляд професора:

— Андрію! Адже у Південній півкулі зараз літо!

Ось таку мандрівку здійснили наші герої, пройшовши Центоном шлях до Південної півкулі крізь центр Землі. Але під час подорожі у Андрія виникло кілька запитань.

Чи можна зменшити або збільшити тривалість рейсу в Центові?

Скільки важитиме гиря в один кілограм на відстані половини радіуса від центру Землі?

Яку додаткову швидкість має набути капсула в Центоні, аби, звільнившись з лабетів земного тяжіння, досягти Місяця?

Коли тебе серед ночі викликають

до Центру міжгалактичних сполучень, коли на телеграмі стоїть гриф “урядова” і поруч індекс, що означає “Інформація не підлягає розголошенню”, то можна подумати бозна-що… Проте лавина найнесподіваніших думок не заважає працювати твоїм рукам: вони майже механічно знаходять краватку, знімають з стільця піджак, відшукують у шухляді магнітні ключі від автомобіля і, нарешті, беруться за кермо…

Захопивши найнеобхідніші речі, їду до міста у цілковитій темряві. Тільки фари вихоплюють з мороку білі смужки на стрічці шосе. Білі смужки підказують водіям, до саме під гудроном прокладено лінію автоматичного керування транспортними засобами. Досить спрямувати на неї кермо — і можна вмикати автоводія. Це щось на зразок автопілота, який раніше використовувався у літаках. Тепер у повітроплавців з’явилися досконаліші засоби навігації, а дещо переобладнана система автоматичного керування транспортом прижилась на електромобілях. Натиск кнопки на панелі позаду керма — і автоводій бере на себе керування машиною. Ані заторів тобі на дорозі, ані зіткнень. Па стокілометровому відрізку шляху до міста можеш бути абсолютно спокійним. А за кілька кілометрів до закінчення лінії автоматичного керування транспортними засобами на панелі спалахне червона лампочка, і в салоні пролунає різкий зумер. Автоматика, так би мовити, передає, тобі кермо.

А зараз я передаю кермо автоматиці. Лінія автоматичного керування транспортом бере на себе мою особисту безпеку. Фари спереду машини гаснуть (адже стежити за дорогою деякий час не потрібно), тепер темрява навколо мене стає цілковитою. У такій темряві й думки вже не вирують, наче в лихоманці, тож можна зосередитися, віддатися своїм сумнівам і припущенням.

Мене викликають до Центру міжгалактичних сполучень. Отже, сталося щось несподіване. Мене можуть викликати у двох випадках: як журналіста — для висвітлення надзвичайно важливої події, або як експерта, адже я добре знаюся на психології астронавігаторів, оскільки свого часу паралельно з курсом репортерської майстерності прослухав і успішно склав іспити з курсу астросоціології і психології.

Міркуємо далі… Коли б сталась якась сенсаційна подія, що потребує репортерського хисту, то мене викликали б у традиційний спосіб — відеофоном. Ллє надійшла телеграма. До того ж на ній гриф “Урядова” і шифр особливої секретності.

Робимо висновки. По-перше, з усього випливає, що сталася подія надзвичайна. По-друге…

Тут мої передбачення заходять в безвихідь. Що за подія примусила співробітників Центру підняти мене серед ночі з ліжка, я ще не знаю. Можу здогадуватись, але… Професор Ігреков у таких випадках радить: “Застосуй дедуктивний метод, він стає у пригоді не лише в детективах…” Дедуктивний метод — це коли за частиною чого-небудь відтворюють ціле. Наприклад, за вчинком індивіда — його особистість. А тут справа значно складніша. Мушу вибрати з-поміж безлічі важливих подій останнього часу одну, найважливішу, і прокласти логічний ланцюжок між причиною — появою цієї події, і наслідком — моєю нічною мандрівкою.

Чи не пов’язане все це з відкриттям лінії міжгалактичних сполучень? Ні, навряд — здоровий глузд одразу відкидає таке припущення. То, може, випробування нових фотонних засобів підкорення Всесвіту? Але ж і це вже не новина. А може… Мене враз наче жаром обсипає, і я мимоволі хапаюся за кермо, аби зупинитись і дати лад думкам. Але згадавши, що моїм рухом керує автоматика, лише виймаю хустинку й обтираю обличчя. Звичайно ж!.. І як це я зразу не збагнув! Нічний виклик безперечно пов’язаний із завершенням першого етапу експедиції на зорельоті “Алгас” у напрямку до планети Юю в сузір’ї Дерес. Рік тому, за кілька хвилин до старту, керівник експедиції капітан Савіров, потиснувши мені руку, сказав: “Знаєш, Андрію, це не перша моя зоряна подорож, але тут, — він підняв очі вгору, туди, де в чорному небі мерехтіли міріади зірок, — тут інтуїція підказує мені, що на нас чекають неабиякі несподіванки!..”