Чтение онлайн

Територію майданчика заповнювали приміщення технічних служб. Між ними проходили нитки залізничних колій, по яких до місця старту транспортували капсулу, що їй випало вирушити у досить незвичайний “політ”.

Простеживши поглядом за напрямком, у якому перехрещувалися нитки колій, я побачив обриси потужних металевих ферм, що міцно тримали у своїх обіймах величезну сталеву сигару.

У мене аж серце обдало холодом, коли я на мить уявив, що настане хвилина, коли ферми роз’їдуться врізнобіч, пролунає команда: “Старт!” — і під металевою сигарою відкриється тисячекілометрова безодня…

Проте я відразу ж відігнав сумнівні думки, переконавши

себе, що техніка XXII століття справді досягла межі фантастики, і що темну безодню анітрохи не важче підкорювати, ніж космос.

На ці думки мене наштовхнула форма металевої сигари, а точніше кажучи, форма капсули за індексом “001”. Вона й справді нагадувала міжзоряний корабель, який волею велетенських сил було поставлено “догори ногами”. Схожості з кораблем капсулі надавало металеве оперення. Проте навіть здалеку я не помітив хоч яких-небудь ознак двигунів.

“Але ж навіщо двигуни? Гравітація!” — тієї ж миті майнула думка. Капсулу поведе сила гравітації! Ось про який дивовижний “двигун” говорив свого часу, хитро всміхаючись, професор.

Мені таки поталанило: я став одним із перших журналістів, якому надали можливість ступити на борт капсули “001” сполучення “Центроград—Центрополь”. Крім екіпажу, в капсулі розташувалися автори проекту, серед яких був і професор Ігреков, кілька геофізиків і психолог. Чим пояснюється присутність на борту психолога, я збагнув, щойно переступивши поріг капсули. Вона являє собою досить комфортабельний салон, трохи схожий на салон космічного корабля, який робить човникові польоти типу “Земля—Космос—Земля”. Ось тільки крісла тут були закріплені майже горизонтально, і сидячи в них, пасажири мусили пристібатися ременями й зависати майже сторч головою.

В одне з таких крісел і запропонував мені сісти (лягти, зависнути?) професор Ігреков. Помітивши у моєму погляді іронію, змішану з побоюванням, він постарався мене заспокоїти.

— Ти, Андрію, недосвідчений пасажир, тому ця незвичайна плутанина викликає у тебе подив: а вона лише наслідок зміни напряму відчутної сили тяжіння і залежить від етапу “польоту” нашого корабля. Через якийсь час “верх” і “низ” поміняються для тебе місцями і ти почуватимеш себе цілком комфортабельно.

Чесно кажучи, при всьому розумінні особливостей наступного польоту я всі ці пояснення сприймав так, як дитина сприймає абстрактні істини: краще один раз відчути, ніж кілька разів почути.

Чи відчував я занепокоєння, яке притаманне кожному, хто вирушає у сповнену пригод мандрівку? Не буду приховувати — відчував. І не тому, що уява малювала мені на шляху до центру Землі різні непередбачені програмою “зустрічі”, — наприклад, з розжареними потоками речовини ядра. “Все передбачено, — переконував я себе, — все перевірено… Тут не може статися нічого, про що б тебе не повідомили заздалегідь. А що може занепокоїти мандрівника? Під час подорожі на кораблі — морська хвороба. Тут від неї не доведеться потерпати! Перевантаження? Але до них я звичний. В нашу добу польоти на космічних кораблях стали буденними. Мені самому вже не один десяток разів доводилося вирушати в міжзоряні мандрівки… Але чому ж я ловлю себе на думці, що підступний холодок повзе у мене по спині і, здається, заповзає в кожну клітину мого тіла?”

Розгадка прийшла до мене несподівано. В салоні капсули спалахнуло табло з якимись незрозумілими мені цифрами. В першу хвилину я, безглуздо втупившись у табло, не міг зрозуміти їхнього змісту. Аж раптом мене осяяло. Це ж показник довжини

маршруту! І цифри на ньому — ніщо інше, як кількість кілометрів, які нам доведеться подолати. Чому я не збагнув цього відразу? Вразило значення цифр. Важко було навіть уявити, що таку величезну відстань можна подолати за короткий проміжок часу.

Так от, дивлячись на цифри, що показували (хоч уява і не могла цього намалювати) довжину безодні, яка мала за лічені хвилини відкритися перед капсулою, я, нарешті, знайшов причину занепокоєння, що оволоділо мною у передстартовий час. Розгадка прийшла до мене у вигляді одного слова: “Падіння!” Зрештою, що б не говорили про цей дивовижний “політ”, він ніщо інше, як падіння. А падіння, викликане гравітацією, в нашій свідомості з давніх-давен пов’язане з якимись неприємностями: розбиті коліна чи розбита ваза… Падіння — це завжди небезпека. Ось з чим не може примиритися мій мозок, ось над чим варто помізкувати.

“Проте, — раптом подумав я, — яке ж це падіння, коли на шляху немає небезпечних перешкод? Ми пройдемо крізь земне ядро, і на протилежному боці Землі капсула вже не падатиме, а підніматиметься вгору”.

Як не дивно, але цей простий логічний висновок заспокоїв мене, і я зручніше вмостився в кріслі, міркуючи, що тепер саме час скласти план майбутнього репортажу. Мені доводилося подорожувати автомобілями, котрих приводив в рух електродвигун… Я літав на міжконтинентальних лайнерах… Вони підіймалися у повітря зусиллями газових турбін. Нарешті, я провів кілька відряджень на орбітальній станції, дістаючись туди з допомогою ракетних двигунів. Мандрівники були різні, але їх єднало щось спільне: кожному засобові пересування, що допомагав мені долати десятки, сотні, а то й тисячі кілометрів, доводилося боротись із силою земного тяжіння. Гравітація завжди була мені перешкодою.

Переліт капсули з однієї станції на другу с не що інше, як падіння у бездонний колодязь. Професор ще раз наголосив, що капсула переміщується завдяки дії самої лише сили ваги. І коли в будь-якому транспорті можна скоротити або продовжити тривалість рейсу, то в Центоні ця тривалість не піддається ніякому регулюванню: переліт на тисячу кілометрів триває стільки, скільки, наприклад, рейс від одного входу в Центон до іншого…

Нашу розмову перервав сигнал зумера, слідом за яким на панелі переднього крісла спалахнув напис: “Перевірити, чи пристебнуті ремені!”

Для цілковитої певності я торкнувся рукою холодної поверхні металевого замка, що скріплював ремені, і в ту ж мить з хвилюванням відчув єдине ціле з металевою шкаралупою. Глянувши вгору, я побачив абсолютно спокійне обличчя професора Ігрекова. Його впевненість передалася мені. Я відхилив голову на спинку крісла, намагаючись не думати про те, що під капсулою зараз тисячі кілометрів темної безодні. Вгорі щось із гуркотом зачинилося. Потім почулось, як пищить повітря в амортизаторах. Електромотори надали герметичності вхідному люкові.

У динаміках гучного зв’язку розлігся голос диспетчера: “001” до польоту готовий?” — “Готовий!” — відповів капітан корабля. “Будьте спокійні за все, станція Центрополя вас прийме”. Відповідь командира заглушив металевий скрегіт, капсула здригнулась і почала вібрувати. Я інстинктивно напружив м’язи, гадаючи, що зараз станеться щось незвичайне. Але нічого такого не сталося. Вібрація зменшилась, а з-поза стінок капсули долинуло тихе сичання.

— Чому не оголошують старт? — звернувся я до професора. Той лише усміхнувся: