Чтение онлайн

— Й мене наостанок. Кому війна, а кому звіти! А потім: «Купуйте нашу вундервафлю! Випробувано в Україні в бойових умовах!» Випробувальний полігон їм тут, хай їм грець!

— Хрін із ними, нехай випробовують, — Лео підморгнув Калині. — Нам-то що? Аби ці пташки москалів пачками косили. А зі звітами я допоможу, коли що.

— Теж правильно, — відтанула Калина.

На смаглявому обличчі блиснула білозуба усмішка:

— Що б я без тебе робила, мій Леве?!

Її настрій змінювався, як погода в березні, на контрасті із завждишньою незворушністю Лео.

— Що? —

Лео розсміявся. — Закопалася б у звіти й гарчала крізь зуби.

— Гарчати — це до тебе! Що в нас у комплектації?

— Комплекс управління, передавальна станція, ретранслятор. «Старлінк», дві зарядні станції, десять дронів-бомберів — базовий комплект. Ще десять запасних…

— Ого! Непогано!

— …два дрони-розвідники з посиленими акумуляторами та оптикою. Чотири запасні комплекти акумуляторів, боєприпаси — й купа дрібних потрухів.

— На чому все це возити?!

— Бус у комплекті. Броньований. У дворі стоїть.

— Аф-фі-геть! Хтось нагорі розщедрився. Акумулятори зарядиш?

— Без проблем. Зарядка стандартна.

— Тоді заряджай, а я пірнаю у цю диво-техніку. Назад найближчим часом не чекай.

— На обід я тебе за вуха висмикну!

— Гаразд.

Лео мав рацію: фірма-виробник Вундервафлі ніде вказана не була. А від офіційного найменування — МБРБК БПЛА ШІ, тобто мультизадачний бойовий розвідувально-бомбардувальний комплекс БПЛА з використанням штучного інтелекту — можна було вивихнути щелепу або зашипіти по-гадючому:

— Ш-Ш-ШІ-І-І!

На відміну від назви, процес взаємодії з Вундервафлею виявився напрочуд простим і зрозумілим, не втомлюючись підносити приємні сюрпризи. У старшого сержанта Бадрачук була профільна освіта й досвід роботи з ШІ-дронами, але Калина була впевнена: вона б упоралася й без досвіду, й без освіти. Ну, довелося б довше повозитися, й все.

Упевненості в собі Калині було не позичати. Без цієї впевненості, яка часом переходила у відверте нахабство, за її-то імені та зовнішності, — ніяк. Чорнява смуглянка, «метр у кепці», вітер подує — понесе. Тут вже або бути вічною жертвою та об'єктом глузувань — або… Ще в дитячому садку Калина без вагань вибрала друге «або». У підсумку вітром несло всіх, хто мав необережність прискіпатися до незагрозливої на вигляд дівчини.

Малявка чорномаза?

А золою в пику? Хто тепер чорномазий?

Циганва? Погадати?!

Зараз нагадаю! Сто чиряків на дупу, більмо на око, матері твоїй ковінька, най би тебе шляк трафив, все життя будеш сірники в кредит брати!

Калинко-малинко, ляжемо на перинку?

Давай, лягай. Тільки жорстко буде.

А я люблю жорстко!

Нема проблем!

Удар лобом у сонячне сплетіння. Удар накатаний, відточений, перевірений. Бугай на прізвисько Ржевський згинається навпіл, хапає ротом повітря. Тепер підбити дурневі ногу — й лягай на підлогу, красунчику.

Попереджали: жорстко буде.

В кого вона вродилася смаглявою та чорнявою, Калина знала чудово. В маму, а більше в діда — маминого тата. Дід був натуральним індусом,

у сенсі індійцем… Ну, ви зрозуміли. За давніх давен він приїхав до Радянського Союзу з міста Калькутта, штат Бенгалія. Ага, бенгальські вогні та бенгальські тигри. Чаттерджі Вішванатх навчався в університеті, щоб повернутися додому дипломованим фахівцем, але в підсумку одружився й залишився.

Невдовзі бабуся Оксана народила маму Калини.

Дідова четвертинка в Калини виглядала трьома чвертями. Натуральні індійці, з якими Калина пізніше познайомилася, приймали її за свою. А коли Калина хвалилася, що дідусь — спадковий брахман із відповідної касти…

Одразу просили з дідом познайомити. Без проблем, знайомила.

Дідусь Чат був сімейною легендою — цілком, до речі, живою та бадьорою! Де він працював і чим займався добрих двадцять років у СРСР, а потім ще тридцять у незалежній Україні, ніхто до пуття не знав, навіть бабуся Оксана. Ну, бабуся, може, й знала, але мовчала, зберігаючи інтригу. Одне можна було сказати точно: сім'я товариша, а пізніше пана Чаттерджі не бідувала. Досить було зайти в дідову квартиру, щоб у цьому переконатися.

У дитинстві Калина бувала там регулярно — дідусь Чат коло онучки упадав всією душею. Вона забиралася з ногами на бордовий диван, пропахлий приємними ароматами, й гортала написані незрозумілою мовою важкі книжки — книжищи! — з кольоровими картинками. На картинках билися багаторукі боги й чудовиська, йшли в атаку бойові слони, підносилися до небес величні храми, а смагляві красуні мліли в обіймах смаглявих героїв.

Калина уявляла себе такою красунею. Але куди частіше — відважною героїнею на колісниці, що вражає злісних ворогів вогняними стрілами! Героїні в книжках були відсутні, тільки герої-чоловіки; богині були, а героїнь — як виметено!

Але хто заважав Калині уявляти себе ким завгодно?

Дідусь, бувало, сідав навпроти й розповідав онучці казки — переказував історії з книжок. Далеку та загадкову Індію він називав Бхаратою. Міста й храми, боги й богині, подвиги воїнів, вірність їхніх дружин, мудрість наставників…

Кілька разів, прийшовши в гості, Калина заставала діда у вітальні в оточенні патлатих молодих людей, які сиділи просто на підлозі. Вони слухали дідуся з палаючими очима, розкривши роти. Маленьку Калину дід теж навчав. Показував на картинку: «Хто це, по-твоєму? А це хто? Добре! А як його звати? А чим вони займаються?» Калина вже давно зіставила дідові казки з картинками — й відповідала жваво, упевнено, навіть якщо в підсумку помилялася.

Тільки карколомні імена їй спочатку важко давалися. Нічого, звикла.

Пізніше дід став навчати її санскриту — мови, якою були написані книги. А заодно почав розповідати нові казки: незрозумілі й нудні. Калина навіть татові на діда поскаржилася. Мовляв, у діда нормальні казки закінчилися, залишилися одні безглузді. Й продекламувала уривок по пам'яті, єхидно наслідуючи дідів голос.

Тато розсердився. Він намагався не подати знаку, але Калина все одно помітила. Увечері тато пошепки кричав на маму на кухні, за зачиненими дверима: