Чтение онлайн

Джессіка дивувалася її щирої вдячності. Але що їй відповісти? Що вона ще в прострації від всього, що відбувається? І що незабаром остаточно збожеволіє, якщо оточуючі цього, тепер їй здавалося, зловісного, а не прекрасного замку, не перестануть її мучити своєю енігматичною 5 поведінкою!

Джессіка мовчала.

– Ви боїтеся, що нас можуть підслухати? Ви маєте рацію! Я не подумала про це! – З жахом прикрила рот рукою служниця, невірно витлумачуючи її мовчання і злегка відсторонюючись від Джессіки.

Паркенс допомогла їй встати з колін і ласкаво звернулася до покоївки:

– Як твоє ім'я?

– Норміна, господиня!

– Хто в замку головний? Ти можеш мені влаштувати з ним зустріч?

Норміна здивовано глянула на Джесс. Якби Джессіка могла читати всі тонкощі думок по виразу облич, то могла б прочитати наступне на обличчі Норміни: Хіба вона не знає, що Дункан МакКоул захопив замок і панує тепер фамільними володіннями леді Равенни, тобто тепер її – загадкової благодійниці? Може, вона як рятівниця-чужинка, ламаний говір якої красномовно видавав її, чогось недостатньо розуміє в ланцюжку подій? Як тільки МакКоул не повірив словам мешканців фортеці, що це не леді Равенна?

Але, ясна річ, Паркенс не була чарівницею, і побачила лише здивування на обличчі служниці.

– Ви хочете бачити Дункана МакКоула? Адже тут тепер він господарює, – несміливо уточнила Норміна.

Джессіка негативно закрутила головою. Ну ні!

– Тоді я не розумію вас, леді!

Джессіка збиралася з думками. Їй треба покинути замок, як можна швидше. З усією цією історією вона розбереться пізніше, коли буде сидіти в колі рідних і близьких. Зараз вона знала лише одне – в Лондоні Семюела чекає серйозна з нею розмова!

Раптом Джессіці прийшла в голову думка: «Навряд чи в замку йде все тільки по конкретному сценарію. Хіба можна передбачити мої дії? Що якщо я все ж таки спробую вибратися з території замку, ну хоч за допомогою цієї дівчини, Норміни? А там свобода! Біжи, світ за очі! І розбирайся в звичній для себе обстановці з Декером в волю! »

Джессіка Паркенс лагідно взяла руку Норміни і напівпошепки, все ж таки побоюючись підслуховування, звернулася до покоївки:

– Допоможи мені втекти звідси! Я допомогла тобі з господинею, – Джесс було ніяково говорити те, чого вона не робила насправді (навіть якщо це рольова гра, але хитромудра і з невідомими їй правилами), – а ти тепер допоможи мені. Мені б тільки вибратися з замку…

– Ви ріжете мене без ножа, леді! Але я пам'ятаю, що дала вам слово в пориві подяки: бути відтепер відданою вам так само, як до цього леді Равенні! Я згодна вам допомогти, навіть ризикуючи собою!

Джесс з жаром потиснула прислузі руку, висловлюючи тим самим радість і вдячність.

– Я подумаю, як це можна буде зробити в найближчі день-два. – побачивши, як куточки губ нової господині опускаються, Норміна поспішно виправдалася: – Зрозумійте, я не можу впоратися з цим швидше. МакКоул не довіряє мені, як особистої покоївки своєї нареченої. Я з самого початку зробила дурість: намагаючись відкрити йому очі на те, що ви не та, за кого себе видаєте. Благо він мені не повірив, як і багатьом іншим. Потім між нашими людьми пішла балаканина, що ви – наша рятівниця, яка погодилася грати роль леді Равенни. Я рада, що вашій чудовій появі знайшлося пояснення! А зараз прошу вас, все той час, поки я буду готувати ваш втечу, підіграти мені: зробіть вигляд, що ви змирилися зі своєю долею.

– Що ж! Мабуть, іншого вибору у мене немає! Тільки не кидай мене надовго без вістей, будь ласка! Невже я буду скоро звільнена від цього загального безумства?! – Джесс, радіючи, як дитина, обіцянці служниці про допомогу, закрутила останню по кімнаті, заливаючись тихим щасливим сміхом.

У цей момент до кімнати зайшов сам Дункан МакКоул.

– Бачу:

ви в доброму настрої! Вам йде ця посмішка! – зауважив МакКоул. – Я теж сьогодні весел: мій друг і соратник, зміг подолати тяготи важкого поранення і зараз майже твердо стоїть на ногах. Хочу представити вас один одному і настійно прошу спуститися вас зі мною в головний зал для невеликого бенкету, – незважаючи на те, що тон, яким це було сказано, не терпів заперечень, Дункан чемно вклонився, намагаючись все ж розташувати Джесс до себе, і простягнув їй руку.

Джессіка не стала занадто баритися. Що вона, врешті-решт, втратить, якщо зануриться на ці пару днів в атмосферу Середньовіччя. Чи не вона завжди жадала в мріях побути хоч на мить справжньої леді! Будь що буде!

Своєю долонею Паркенс обережно торкнулася величезної руки Дункана МакКоула.

* * *

Джессіка, як і багато мешканців фортеці, повністю піддалася чарам Дункана МакКоула. Це була приваблива особистість, що володіла таємницями харизми. Він бездоганно грав в своєму амплуа, його піддані вели себе з ним запросто і в той же час по-рабськи, до його слова прислухалися, з його думкою рахувалися. Джессіку він в цей вечір представив усім своїм соратникам володаркою імені леді Равенни – своєї нареченої.

В його голосі нечутно було, ніяких ноток ні жалю, ні радості. Немов він забув в цьому місці свою роль відносно неї.

Один з його союзників здався їй дуже симпатичним і приємним у спілкуванні. Він не виявляв абсолютно ніякої антипатії до нареченої Дункана, незважаючи на те, що вона мимоволі стала причиною його недавнього нещастя. «Ймовірно, якась недоробка в сценарії». Його торс мав широку перев'язку, таку, що зазвичай носять після поранення.

Як виявилося, це був той самий друг і соратник, про якого говорив воїн з ім'ям Донован, який супроводжував Паркенс за наказом Дункана до її покоїв як полонену, в перший вечір прибуття з Семом в замок. Тоді Донован ще висловив свої побоювання з приводу того, що стан цього пораненого міг бути серйозним і несумісним з життям. Зараз вона чомусь постаралася запам'ятати ім'я пораненого – Морай Локслі. Він все застілля спритно вів з Джесс бесіду, почавши її з підкупного компліменту:

– Побачивши ваші чудові і проникливі очі, тепер я розумію, чому Дункан МакКоул так швидко змінив своє ставлення до вашого неминучого одруження. Дивлюся, зараз думка про шлюб з вами не здається йому настільки нестерпною. Зовсім навпаки …

– Локслі, твоє щастя, що леді Равенна ще не дружина мені. Сьогодні я дозволю тобі деякі вільності відносно неї. Тільки не перегни палицю, друже. Завтра такої можливості у тебе вже не буде. Завтра, в цей же час, ти будеш бажати сімейного щастя новоспеченої нареченої – Равенні МакКоул.

«Равенна» в цей момент поперхнулась напоєм зі свого келиха. Дункан, як ні в чому не бувало, постукав Морая по плечу, підказуючи оточуючим, що беззлобно жартує над другом. Насправді ж його очі світилися радістю від того, що Локслі вже на ногах, і може марнувати компліменти дамам. Нехай навіть сьогодні серед присутніх гостей така дама була всього лише одна і до того ж його наречена!

Молодший же брат Дункана – Річард МакКоул, навпаки, відштовхував Паркенс своїм нахабством, зарозумілістю, грубістю і бунтарством, хоча зовнішність мав бездоганну. Його обличчя на відміну від інших воїнів не мало поки шрамів і саден, і почасти мало дівочу красу. У цей вечір вона не раз чула, як його позаочі, так і називали «Красунчик». Видно було, він мав своїх затятих прихильників, що часто виявляли своє невдоволення з приводу і без дій МакКоула-старшого. Дункан терпляче зносив його витівки, як кровний старший брат і багато спускав йому з рук. Однак умів, як ніхто інший, в потрібний час лише одним поглядом нагадати Річарду своє місце, припиняючи подальші пересуди.