Чтение онлайн

Джессіка відчула, що нерви її були зовсім вже на межі. Вона різко злетіла до дверей і почала барабанити кулаками по ній, вигукуючи невпинно:

– Гей, відчиніть! Досить вже! Я хочу покинути замок! Семюел! Ти чуєш? Я хочу додому! Назад в Англію! Семюел, якщо ти зараз же не припиниш свої дурні «сюрпризи», я ніколи більше з тобою не заговорю. І не вийду за тебе заміж! Се-е-мюел! Мені страшно!

Ще з хвилину вона молотила в двері руками. Потім прихилилася до неї спиною і, втомлена, з'їхала від почуття безвиході майже до самої підлоги. Так вона просиділа в розгубленості чверть години. Що тільки дівчина не передумала за цей час! Яких тільки гіпотез не будувала! Спогади і страхи нав'язливо лізли в голову. Потім її

раптом почало трясти чи то від стресу, чи то від пронизливого холоду кам'яної підлоги середньовічної будови. Ледве тримаючись на ногах, вона допленталась до масивного ліжка з щільним пологом і забилася прямо в сукні під ковдру. Зуби її безперервно стукали. Це підступала до наляканого нез'ясовним розуму рятівна лихоманка.

Близько двох годин її морозило і ламало в повній самоті. Слідом їй ввижалося, що в кімнаті було по черговості досить багато ряджених: прислуг, жінок і чоловіків, воїнів. Серед них часто миготіло обличчя незабутнього Дункана МакКоула. Навіть в маренні його загадковий образ не залишає її! Тільки погляд його був дещо іншим в мареннях: чи не грізним і лютим, а переляканим і м'яким, що випромінював співчуття і жалість до неї.

Під час цих галюцинацій її мозок малював сенс уривків уявних бесід МакКоула з присутніми в її кімнаті. Спочатку з першої людиною – молоденькою служницею:

– Я накажу тебе висікти на очах у всіх, дурне дівчисько! Скільки ти будеш повторювати, що хвора леді, не є леді Равенной? Вирішила врятувати свою господиню таким чином, сподіваючись ввести мене і моїх людей в оману? А як же інші мешканці замку? Вони готові тебе підтримати в твоїй брехні?

Потім з понівечених і закривавленим воїном, зв'язаним по руках і ногах:

– Хто ця леді, Седрік?

– Я не знаю, Дункан! – відчужено видихнув поранений полонений.

– Чи не дратуй мене, хлопець! Твоє життя висить на волосині! І тільки я можу його зберегти тобі. Ну ж зізнавайся! Хто вона?

– Я ж сказав, не знаю! – вперто відповідав невільник.

– Заберіть його і замкніть в темниці без води і їжі до тих пір, поки не зізнається! – скомандував оскаженілий МакКоул.

Потім з якимось худорлявим дідком-монахом:

– Чим ти можеш їй допомогти, Іеген?

– Все в руках Господа Бога, Дункан! Хіба тобі не ненависний цей вимушений шлюб з нею, МакКоул? Щось я тебе не зрозумію! – непідробно здивувався монах.

– Я поставив тобі питання, Іеген? – крізь зуби процідив Дункан.

– Якщо причина лихоманки дівчини – пережите потрясіння, думаю я з легкістю зможу їй допомогти, але якщо, втрутилися сили небесні … – він не договорив, натякаючи на ясність своїх думок.

– Ти повернеш її до життя будь-яким засобом, старий! У тебе в запасі є три дні. Король Шотландії чекає моєї допомоги біля кордонів, в Джедборо. До мого від'їзду вона повинна бути на ногах і носити ім'я МакКоул! Донован дістане тобі все необхідне! Дій, Іеген!

Згодом цей Іеген, немов чаклун, довго вився над Джессікою, вливаючи в неї цілющі зілля.

Більше Джессіка не бачила ніяких «картин» своєї уяви, незабаром вона забулася чудодійним сном.

Через два з половиною дні Джессіка знову відкрила очі. Вона довго міркувала, де знаходитися і чому в приміщенні кілька похмуро.

Озирнувшись по сторонах, дівчина почала щось пригадувати: вона з Семюелом в туристичній поїздці, в Шотландії. Зараз вона в орендованому Декером замку. Минулого вечора вони благополучно дісталися до нього. Її чекав сюрприз, приготований Семом, але вона, втомлена з дороги, міцно заснула. Очевидь, Сем буде дутися на неї! Але що вона може вдіяти? Хіба її провина в тому, що далека дорога в край вимотала мандрівницю? Мабуть, вона сильно вибилася з сил, тому що спала безпробудно і бачила купу яскравих сновидінь.

Джесс встала

з ліжка, дивуючись, що на ній незнайома їй дивного крою білосніжна нічна сорочка. Оглянувши себе в дзеркалі, вона прийшла в непідробний жах! Опухлі очі, волосся злиплі, сплутані, немов тиждень не миті.

Дівчина покрутила головою в пошуках можливості зробити ранковий туалет, щоб скоріше виправити свій жалюгідний вигляд. Але величезний глечик з водою, з якого вона напередодні ввечері приймала «душ», був напівпорожнім. Вода виявилася крижаною. «М-да, цього ледве вистачить, щоб вмитися!».

Привівши себе в якусь подобу порядку за допомогою цієї мізерної кількості води, Джессіка тепер мріяла про дві речі: вимити-таки гарненько волосся і що-небудь перекусити. У неї було таке відчуття, що вона нічого не їла вже тиждень.

На масивній готичній скрині на ніжках, що сусідила біля різьбленої дубової шафи, лежало середньовічне оксамитове плаття волошкового кольору. В наряд Джессіка насилу одяглася, бо сиділо воно на ній зовсім не ідеально (хоч розмір і був підібраний майстерно). І все тому, що шнурівка по всій висоті спини виявилася їй не по зубах. Чому Сем досі не надіслав її особисті речі? Або такі умови в цьому турі проживання в замку? Вихід один – вдатися до чиєїсь допомоги.

Джессіка безшумно вийшла в коридор замку, освітлений лише декількома настінними канделябрами. Незважаючи на те, що було вже далеко не ранній ранок, сюди денне світло не проникало через відсутність будь-яких вікон. Взагалі вся будова замку була темнувата. Навіть ті вікна, що були в кімнаті Джессіці, або будь-яких інших, також давали мало світла, так як були настільки вузькими, що більше скидалися на бійниці.

Джессіка пам'ятала, що сусідня кімната належала Семюелу. Вона тихенько постукала в її двері, але ніхто не відповів. Тоді Джессіка зважилася увійти без запрошення. Дівчина обережно прочинила аркові двері, ще раз скромно окликаючи Декера. Знову тиша. Джесс увійшла в кімнату і не побачила ніяких слідів перебування Сема. Вона добре знала його натуру: де б він не був – розкидане шмаття по кімнаті, обов'язкова наявність в кімнаті якої-небудь «жратви», за типом бургерів, чіпсів і пепсі, і, на противагу всьому, спортивний інвентар – такий його звичний стиль життя . А тут не просто була відсутня його звична обстановка, але і не було видно жодної речі, що нагадувала про нього. Зате кімната привернула увагу своїм вражаючим розміром і інтер’єром. Буденне меблювання середньовіччя, тільки удвічі розкішніше, з рядом заповнених під зав'язку книжкових полиць, що припали так до душі захопленої Паркенс. На стінах висіли красиві гобелени, з батальними розписами, вище них в одному місці геральдичні щити. Поруч спеціальна дерев'яна споруда – підставка для зберігання трофейних і дивовижних лицарських мечів. З інших стін на гостю дивилися сумні очі опудал тварин: різної дичини, голів лося, оленя, козла і навіть ведмедя. Жалюгідне видовище. «Середньовічний господар цієї кімнати, явно, був неодруженим! – подумала Паркенс. – Хіба назвеш цю кімнату подружньої спальнею? Хоча ліжко в кімнаті може дозволити собі розмістити не двох сплячих, а цілу дюжину! Як Сем тут спав всю цю ніч?»

Джессіка, незважаючи на те, що їй не терпілося познайомитися з бібліотекою господаря кімнати, все ж з не меншою цікавістю в першу чергу підійшла до лицарських мечів. Вона з величезним трудом двома руками вийняла найскромніший в розмірах меч. І тут же мало не впустила його з рук, почувши за спиною знайомий голос з сьогоднішнього сновидіння:

– Леді Равенна! Вельми радий, що ви знову на ногах! Не знав, що ви ще володієте і військовим мистецтвом!

Джессіка не поспішаючи розгорнулася і побачила все того ж Дункана МакКоула. Ноги її зрадницьки підкосилися, меч випав з рук, і вона повільно почала осідати до підлоги, втрачаючи останнього проблиску ще незміцнілої після хвороби свідомості.