ТЮ!
Шрифт:
От і виходить три шістсот. На себе я не витрачу ні копійки, можете перевірити. А не дасте, я й так не заявлятиму. З повагою Катерина Балабуха».
– Що скажеш?
Люмбаґо не встигнув відповісти, як до кабінету Занадтого зазирнула секретарка.
– Пане Володимире, до вас якась пані. Каже, що ви її обов’язково приймете.
Занадтий глипнув на годинника. До шостої ще було далеко. Нінон одсунула плечем секретарку і рішуче ступила до кабінету.
– Я вам призначав зустріч?
– Ні. Я сама її призначила. Мені треба з вами побалакати насамоті.
– Цей пан залишиться
Нінон для бойового візиту обмундирувалася ретельно.
Скромно, і водночас. Це у неї майже вийшло. Затягнутий у талії піджак мокрого шовку відкривав пишне біле жабо. Турецька квітчаста коротка спідниця сягала лише повних колін, бо єдине, з чим не змогла розлучитися Нінон, були вже знайомі нам білі лаковані дводюймові копита з білими ж поворозками. Все це увінчував ясноволосий, кучерявий скальп, що починався на тім’ї, а закінчувався нижче плечей, але вище колін. З непідробною цікавістю роззирнулася довкола.
– Гарно. От запам’ятаю і дітям переповім, з якою людиною їхня мама ручкалася. Здрастуйте.
Занадтий потиснув пухку, у золотих перснях долоню.
– Може наодинці?
– Нінон значуще подивилася на Занадтого.
– Я з Тихих Вод.
Занадтий кивнув Люмбаґові, і той вийшов до кімнати відпочинку, нещільно причинивши за собою двері. Нінон це помітила і щілину зліквідувала.
– Ви маєте синій «жигулет» за номером 23512 КВ?
– Ні.
– Занадтий Валерій Володимирович - ваш син?
– Чого ви хочете?
– Зараз скажу, - Нінон витягнула з величезної білої лакованої сумки папірця, розгорнула його, пояснила: - Це я записала, щоб не забути чогось. Значить так. Безплатну ліцензію на торгівлю спиртними напоями у ресторані, шенгенську візу для мене і мого чоловіка і джип широкий для нашої фірми «Розслабон».
– Який джип?
– Широкий. Така марка.
– «Черокі»?
– А я як сказала?
– Все?
– Все.
– Інших вимог не буде?
– Стопудово!
– Залиште свій номер, я вам завтра зателефоную.
– Чекатиму з нетерпінням. Дуже, дуже було приємно з вами познайомитися. До речі, мене звуть Вовчик Ніна Мануйлівна.
– Скажіть, Ніно Мануйлівно, а навіщо вам шенгенська віза?
– Для розширення кругозору.
Коли Нінон відпливла, зайшов Люмбаґо.
– Чув?
– Занадтий закурив.
– Не слабо. Цікаво, як швидко зросли у народу потреби.
– Володю, ти ж казав, що тебе ніхто не бачив на шосе.
Крім собаки.
У відповідь Занадтий зсукав експресивну фразу з п’яти поверхів. Камінь, затягнутий Сізіфом на вершину, із немилосердним гуркотом стрибав донизу, здіймаючи камінний дощ і спричиняючи смертоносні снігові лавини. Мабуть, Сізіф у таку мить говорив те саме. Це було вже занадто.
Люмбаґо підійшов до бару, накрапав собі й Занадтому текіли.
– Як гадаєш, скільки людей живуть у Тихих Водах і дивляться на шосе саме тоді, коли там трапляється ДТП, яке спричинив ти?
– без посмішки спитав Занадтого.
Занадтий загарчав і другу чергу спрямував на Толіка. До згаданих частин мови додався займенник «ти».
– Можеш, але не треба, - жорстко сказав Люмбаґо.
– Діло пахне полином.
«Час думати - гроші кінчаються!». Отже ставка підвищується. Доведеться викликати важку артилерію.
– А тобі теж широкого джипа вистачить? По старій дружбі.
– Що мені потрібно, ти дізнаєшся, якщо ми завершимо операцію без втрат.
– Сподіваюся, під втратами ти не маєш на увазі мене, - Занадтого аж тіпало. Він ненавидів себе, - плазує перед якимись сільськими профурами з гарним апетитом; і проклятого Міністра, який, мабуть, назнарошне підсунувся йому під колеса, аби боротьба так і не стала боротьбішою. Погляд упав на тези його виступу на прес-конференції, що їх підготувала Толікова команда. Око вихопило смішну друкарську помилку: замість «федерали» - «педерали». Іншим разом Занадтий посміявся б. Зараз збісенів.
– Хто?
– заволав він, - хто підсунув мені цю гидоту? Це твої нероби, нехлюї, кляті федерасти!
Толік натицяв на телефоні номер.
– Це з прокуратури. Будь ласка, ґенерала Харченка.
Тоді покликав до кабінету секретарку.
– Ось телефони. Зв’яжи мене з Хоменком, Кочубеєм. Хутенько.
– А хто такий Хутенько?
– О Господи! І ці люди хочуть гарно жити! Хутенько - це бистрєє, значить. Ціто.
На комп’ютерному моніторі, що стояв на столі Занадтого, веселково мерехтіла заставка: «Дайте денег!».
На дев’ятини до Міністрової оселі сходилось люду небагато. У Тихих Водах як заведено? На похорон - усі, хто хоче, хай і все село, хоч і сто чоловік. І на м###огилки йдуть, і на обід зостаються. А на третини, дев’ятини, сороковини і годовини - кого покличуть.
Катерина постаралася. Бо знала: запрошені самі переконаються, а решта від них дізнається, що поминки були добрими, як і годиться. Налисники були, й холодець, і узвар грушевий, і парові вареники з сиром, і голубці, і котлети, і риба в томатному соусі, й капусняк, і торт вафельний. Жодної пляшки самогону - сама казьонка, і та «Княжий келих».
Не прийшов лише Товаріщ. Стидався. Наобіцяв, що знайде вбивцю, а сам не ворухнувся. Люди знають. Замість шукати, на «Розслабоновій» презентації гуляв, танці народів світу виконував. Згодом, у тому ж «Розслабоні» ювілей Терешкові з райдержадміністрації забабахав. А покійний родич як став жертвою невідомого, так і залишився.
«Бідна я, сердешна, невідомого жертва, - щасливо думала райдужна бульбашка, інтереси якої щодень відлітали й відлітали від Тихих Вод, слабкішою й слабкішою ставала тонка павутинка, яка досі поєднувала Міністрову душу з земною марнотою.
– Але не міг же я не прилетіти на свої рідні дев’ятини. Як Катерина наготувалася. Налисники, голубці, вареники. Я вже майже не пам’ятаю, що се таке. Сік транзіт ґлорія мунді!» Вже давно Міністра-бульбашку не дивувала латина та інші мови, що лізли звідусіль йому в голову, як свої. «Правий, ох правий мій новий приятель академік Вернадський. Коли ширяєш зранку до вечора у ноосфері, то на горілку зовсім не тягне», - думав Міністр, дивлячись на закорковані пляшки, і до ладу не міг згадати, що то є - горілка. Вас іст дас? Кес ке се? Ху із ху? Міністр пошкодував, що разом з ним не вмер ще хтось з односельців.