Чтение онлайн

Катерина мовчки ковзнула папірцем до кишені.

–  Катре.

–  Що?

–  Петро і Дмитро - мої діти?

–  Мої, - відказала Катерина.

–  Я так і знав. Мої. Тільки-но вперше побачив. Ще маленьких. Я вчу їх усьому, що знаю, і вчитиму далі.

Катерині тихо плакалось. Роман торкнувся її щоки пучкою, підніс сльозу до вуст, випив. Добре, що ми дивимось мексиканські серіали. І вже знаємо, що буде далі. Катерина вголос схлипнула і впала на Романові груди. Він притулив її до себе і, цілуючи, говорив.

–  Бовдур, який бовдур. Уже мали б п’ятеро дітей.

Хлопців.

–  Ні, одну дівчинку.

–  Гаразд,

буде дівчинка. Катруся. Як ти і моя мама. Мене поновили в школі. Як поберемось, ти з хлопцями переїдеш до мене.

–  Чого це до тебе? Тепер і у мене можна. Хата своя, велика.

–  Хай. Тимчасово. Я збудуюсь. Для великої сім’ї. А хлопців усиновлю і дам своє прізвище. Будуть Романовичами.

–  Не треба. Вони звикли Балабухами.

–  Мої сини - Балабухи? Нізащо.

Як завважив молодий Тичина:

Здійсняються мрії, химерні, забиті,

Я справжніми бачу колишнії сни. І жити ще більше я хочу на світі.

З приходом цієї, як щастя, весни.

Занадтий нетерпляче гуднув «фордом» черговому роззяві.

Думка «набуваю спеціалізації чавити людей» з файлу свідомості про луснуту голову на Собачому хуторі вже не вмикалася болісно. Настала ясність: ось свої ворота, ось - чужі. Ці захищаємо, в оті забиваємо. З менталітетом. Люмбаґо з Харченком і Кочубеєм - не автори його п’єси. Хіба що режисер з помрежами. Той невидимий драматург озвучив ними свої вимоги, як платню за Великий Стрибок. Це - як стій. Звісно, після інавґурації апетити цього Шакеспеара можуть зрости, напевно зростуть. Проте й його, Занадтого, можливості опиратися теж зростуть. Тоді й поміряємося на паличці і подивимося, в кого галіхве ширше. Зараз - виграти. Турбувало інше: хтось, покищо невідомий, розпочав полювання на Занадтого. Втім, ворота вже готова захищати команда, демонструючи дриблінґ, беручи пенальті. Люмбаґо унадієний, хай крутиться.

Занадтий завтра зранку мав виступати на студентській спілці. Хай молодь зрозуміє свою вигоду від союзу з ним. І не самі лише молоді кар’єристи, а й пофіґісти, репери й рокери, які стануть незабаром його, Занадтого, народом. Треба, як любить цитувати його син, щоб стіморол був вільний від цукру і щоб усіма відчувався смак майбутнього.

Валєрка після відповідного факультету робився комп’ютерним богом. Занадтий, перевисаючи в майбутнє, відбув у сина нічогенький вишкіл і вже впевнено клацав мишою свого ПК. Віртуальні ігри не сподобалися. Грати треба в житті, штучні ігри для невдах. Але щось у віртуальних зацікавленнях сина було серйозне. До решти не тямив, але застерігся: хочеш керувати людьми, орієнтуйся не на попередніх, а на наступних. Попередніх навіть до керування лопатою можна допускати лише після шестимісячних курсів, це не ті, хто натиском пучки можуть на тому кінці планети залізти до чужого банку, і не лише даних. Але це не касує теорію, за якою змінюються вбрання і зачіски, засоби спілкування і здолання простору, а людина - вразлива й на 80 відсотків створена з води, якою була ще до першої з’яві комети Хейла-Боппа - такою й залишилась.

Різниця певно що є. Якомусь Несторові-літописцю колись казали компетентні хлопці у бобрових шапках: «Нє лєпо лі ни бяшет, отче? А-ну, старенький, що ти тут нашкробав про князя нашого Ігоря? Щоб на ранок було тут - отак, там - отак, а цього взагалі не було». «Ні за що, - мужньо відповідав їм свідок для майбутнього, - ні за що. Краще зберу свої пера й еміґрую. У Тьмутаракань». «Як, - щиро дивувалися хлопці в шоломах, - на переламаних

ногах і з зідраною шкірою?». А сучасним шоломам тільки й клопоту клацнути своїм мікі-маусом, і гаплик сучасному Несторові, хенде хох. Відчули різницю? Людина така сама, а спілкування різне, не поспішай казати, що це - дурниці. Якщо хочеш від людей, чого хочеш, маєш знати адекватну новій ері мову, не засиджуйся в українцях, яким усе буде, як було.

Подав голос мобільник. Віднедавна він віщував не лише службові та ділові клопоти. І хоч Занадтий поклав собі задушити в зародку прокільчену лав сторі, бо ховатися, бігати, як зайцеві, брехати - розкіш для службовців з дев’яти до шести, а він на це не має права, таки сподівався, що Тіна обізветься. І вона зателефонувала. Запросила на свою персональну виставку. Занадтий не вагався. Тіна усміхалася. Занадтий забув про свій твердий рішенець, жартував, хизувався зірковими знайомими, красиво тринькав гроші, розпустив хвоста. Тіна приймала подачі. Але зійшла з корту після першого сету. Мав сам їхати додому. Де сиділа Лідка. І от учора Тіна знову зателефонувала. Додому! Лідка, звісно, без вагань збрехала, що він у відрядженні. Тіна дістала Занадтого вже в офісі. Призначила побачення у себе на квартирі.

«Ет, не для пса ковбаса, не для кицьки сало!» - Занадтий енерґійно потягнувся, кров побігла веселіше. Доведеться скоротити прес-конференцію. Знову затуркотів телефон, синів подарунок. Добирав, каже, сигнал лагідний, бо різкий пробиває незагойні дірки в аурі. Нам дірок не треба.

–  Слухаю.

–  Тату, це я. Ти не даси мені завтра свою машину? Мушу їхати, а на станції сказали, що до завтрього з моєю не встигнуть.

–  На якій станції?

–  Техобслуговування. У мене праве крило пом’яте. Я давав машину Костику. Мабуть кудись в’їхав, а мені, гад, не сказав. Приходжу в гараж, а в ухє банан.

–  Ти. Здав. Машину. На рихтовку?

–  Там роботи на день. Не хотіли брати без довідки з міліції про зіткнення, я забашляв добре і взяли…

Занадтий мало не в’їхав на клумбу. Гальмонув. Вдарив обома руками по кермові. Ще раз. Вони в Люмбаґа все розрахували і все передбачили. Крім одного. Сина він не попередив.

–  Станція?
– знову схопив телефон.

–  На Корчуватому. А що?

–  З дому сьогодні не виходь. Ні з ким чужим не спілкуйся.

Чекай на мене, - Занадтий відімкнувся, не дослухавши запитань.

Телефон затуркотів знову. До бісової мами! Телефон не вгавав. Занадтий взяв слухавку.

–  Толік! Тебе Бог посилає. Де я можу тебе здибати? Негайно. Трапилося. Буду.

Він підхопив Люмбаґа біля прокуратури, помчали на Корчувате. Біля СТО Толік вийшов з машини.

–  Сиди тут. З телевізора не злазиш, можуть упізнати.

Толіка не було з півгодини. Може, й більше. З півроку чи з півстоліття.

–  Справи гарні. На літеру хе.

Толік умостився поруч, прилаштував ремінь безпеки.

–  Не тягни жили? Мостишся, як п’яна курка!

–  Тихо будь, прокурор почує. Річ у тім, що я не перший зацікавився «жигулем» темно-синього кольору з діркою на боці і двійкою та трійкою в номері. Слюсар трапився проноза. Я вже, каже, в газету подзвонив, що той «жигуль», який їх зацікавив, у нас. Так що винагорода моя. Тобто, його.
– І що?

–  А нічого. Тепер газета знає, чия це машина. Чи дізнається небавом. Це - справа техніки.

–  Наші дії по тривозі?

–  Поставимо себе на місце газети і того, хто за нею стоїть.