ТЮ!
Шрифт:
Від маратону.
Тіна увійшла до альтанки, сіла на дерев’яний ослін, поклала свого «Кардена» біля «Кардена» Занадтового. Покрутила у довгих сильних пальцях сиґарету, розминаючи. Нігті її були коротко підстрижені, під ними чорнів ободок - фарба, мабуть. Занадтий пас очима кожний її порух. І кожний порух гармонійно відлунював у ньому.
– А на скільки відростає волосина за день?
– чулося від столу.
– На живому тілі на півміліметра, на трупі швидше.
– А скільки живе одна волосина у віях?
– Сто п’ятдесят
Міністр був у захваті від Кочубея. Він раптом згадав себе, земного, і зробив кілька фігур вищого пілотажу, радісно виспівуючи на весь Всесвіт: «Ішла баба через річку та й присіла на льоду. Чіпляйтеся, раки сраки, я на ярмарок іду». І одразу ж покартав себе за вульґарність.
– А чому про Десну російською?
– запитав Занадтий Тіну для затравки.
– Для дохідливості. А чому, коли вас представляли Володці-космонавтові, він спитав: той самий?
– запитала Занадтого Тіна.
Тепла олія задоволення м’яко змастила його зранену душу, як воліли б сказати справжні художники слова.
– Бо я той самий і є. Ви дивитеся телевізор?
– Ця тлуста жінка в червоному - ваша дружина?
– Так.
– У неї цікаве обличчя. Як у хижої курки. А ті натюрморди - ваші друзі?
Занадтий образився. Холодно вибачився, вийшов з альтанки. Тіна його відверто іґнорувала, кльову не було, поверхню ставка вкривала ряска.
– У нас у селі була одна дівчина…
Занадтий озирнувся. Валентина в альтанці струшувала попіл і була певна, що далеко він не піде. Він і не пішов.
– … її звали Фросиною, по вуличному Пріська. Жила сама, бо сирота. Добра дівчина, але трохи того. Її хату не обминав хіба що ледачий. Вона, бідака, за кожного заміж збиралася, по-чесному. Останнім був аґроном на прізвище Хитрий. Ходив-ходив… А тоді Пріську знайшли на бантині.
Повісилася. Залишила записку. Чотири слова: «А ти, Хитрий, помни».
Занадтий не любив загадок. Вони його дратували. Через те не читав детективів.
– Чому Хитрий? Ходили ж усі.
– Думаю, ті просто користалися, а цей - одурив і образив.
– І до чого ваша байка?
– терпець Занадтому вривався.
Валентина викинула недопалок.
– Хочте, я вам свої роботи покажу? Тут, недалеко, в кінці вулиці.
Люмбаґо уважним поглядом провів Занадтого і Тіну до воріт маєтку. Лідка теж побачила і вкрилася червоними плямами. Люмбаґо зрозумів, що за мить одержить «аторваниє годи».
– Лідуню, давай-но посидимо в саду, доки твій Занадтий виконає одне моє інтимне доручення, - Люмбаґо схилився до Лідчиного вуха і зашепотів.
Лідка миттєво вимкнула сльози і недовірливо глянула на Толіка.
– Слово честі, - Люмбаґо притиснув руку до грудей і віддано зазирнув їй у вічі.
– Ти тільки не виказуй мене Мадам, згода?
– І давно ти?
– Лідка округлила очі, в яких уже світилася непідробна цікавість.
– Тс-с-с-с. Скрізь шпигуни.
– Толіку, кицюню, розкажи. Присягаюся, від мене ніхто нічого… А я було подумала,
Занадтий перестрибнув слідом за Тіною газову траншею, вкотре заприсягнувся відновити зарядку і хутко пішов за жінкою. Вже вірив Толікові, що все загараздиться, повнився чудовою травневою дниною, присмаченою алкоголем.
– Сюди.
Тіна з висоти зросту легко перехилила руку через хвіртку, одкинула клямку, пропустила Занадтого. Кругом сліди нещодавнього будівництва, але красень-котедж повністю вилупився з шкаралущі і вивищився над садком. Зупиняв погляд незвичний скляний дах другого поверху.
– Ще до ладу не обжилася, закінчено лише майстерню.
Маю працювати.
Відгонило фарбою, сирістю, пусткою, незатишком.
– Мешкаєте сама?
– З матір’ю.
Тіна відказувала коротко, як у суді чи в строю. Так, слухаю, нікак нєт. І це приваблювало. Мовчання для жінки - найвиграшна поведінка. Скринька, ключі від якої не знайдено, і яку не знаєш як відчинити, завжди увижається сповненою діамантів.
У майстерні Тіна всадовила гостя на раритетний стілець, гарно відреставрований або ловко підроблений під старожитність. На чверть просторого приміщення тьмянів комод.
Справжнє диво. Комод-будинок, комод-місто, комод-країна.
У чотири поверхи, з колонами, безліччю ящиків і шухлядок, оздоблений гірляндами з різьблених квітів і плодів. Дерев’яна мереживна діадема увінчувала всю споруду, сягаючи високої стелі.
– Подобається?
– Фантастика. Де ви його знайшли?
– У Бельгії.
– ?
– Я там розписувала собор. Замість частини гонорару взяла собі це і ще кілька речей.
– Хто ви?
Тіна готувала каву по-турецьки у прилаштованому для цього залізному ящику. Вправно пересувала крихітні джезви, загрібаючи ними гарячий пісок.
– Я - вовк.
– Ви хотіли сказати - вовчиця?
– спробував пожартувати Занадтий.
– Я вас попередила.
– Дивний фах. Ікони - не жіноча справа. Не помиляюсь?
– Ні.
– То чому?
– Гарно платять.
– Відверто. Ви хотіли показати мені свої картини.
– Хіба?
Занадтий щиро зареготав. Уперше за тиждень.
– Як вас звуть?
– Володимир.
Тіна перебирала іконні дошки.
– А дружину?
– Лідія.
– А дітей?
– Валерій.
– Ви сільський?
– Хіба помітно?
– У нас у селі баби й діди - Параски, Христини, Фросини, Нечипори, Карпи, Савки, одного з них звуть Савусьок, Прокопи, Нестори, Орисі, Килини. Ваша теща - Семклита, є навіть один Северин, йому вже сто років. Ми, їхні діти, вже маємо на гурт лише п’ять імен: Ліда-Люба-Ніна-Галя-Валя.
А онуки - усі Валєрики і Свєти.
– То й що?
– З цією жінкою не розслабишся.
– Так. Спостереження. Симптом. Або діагноз. Чи вирок.
Як глянути.
– І що ж ви ще помітили в нашому житті?