Чтение онлайн

У Катерининому дворі комета теж стабільно зависла над нужником. Моторошнуватим, тривожним виглядало зоряне небо з трансгалактичною гостею. Катерина третій вечір виходила на двір, ставала між японськими та українськими вишнями і задивлялася. Під кометою гарно думалося. Катерина ніколи не сердилася на Романа. Та й що то за слова-пилюжинки: «сердилася», «образилася»? Вона вмерла. Хоч мучило її зрозуміти Романа, але примирилася. Всього не поймеш. Мала діти - то мала жити. Жінок і чоловіків, мабуть, посіяно хоч і водночас, але різними

цивілізаціями. З різних планет. Де на одній дихають киснем, а на другій - пропаном. Чи бутаном.

Хлопці зростали, пішли до школи, аж Катерина дізналася: не на продльонці затримуються, а вчащають до Романа Григоровича. Не тільки Міністренки линули до нього. «Роман Григорович сказав», - чулося останнім аргументом у багатьох школярських родинах від своїх малих короїдів. Чого чекав Роман? Міністрової смерті? А якби Міністр не загинув?

«Многія знанія прєумножают многія пєчалі, - повчально мовив Міністр-бульбашка, милуючись зоряним пилом хвоста комети Хелейопси, яка ще не стала для нього середником льокомоції*, одначе непереможно вабила до себе.
– Якби я не вмер, усе було б не так. І це була б зовсім інша історія.

До речі, не такий він зблизька й гарний, цей хвіст, яким видається там, долі, між квітучими японськими та українськими вишнями наприкінці другого тисячоліття вашої нової ери». Але Катерині почути голос Міністрової душі було не дано. * Читаючи якось рукопис автора-канадійця, колишнього галичанина, ми натрапили на цього «середника». Виявилося, що йдеться про «транспортний засіб». Але «середник льокомоції» - значно вишуканіше.

З розумним ще не жила! Було б тоді, Романочку, ламати перелази, тоді, а не зараз. Не зупинили б її тоді ні рідня, ні чоловік, ні Романова бідність. Для українки немає греблі, яку б не здолала її л-л-юбов. Не Катерина зійшла з потягу кохання на станції розлука… «Ластівки літають, бо літається, а Ганнуся плаче, бо пора». Хелейопса тривожно світила над туалетом.

–  Катре, Катре, впусти мене, - почулося з городу.

Катерина не впізнавала голосу і налякалася.

–  Хто це?

–  З поля вітер, зі сраки гості, - то Нінон не вміла поночі намацати хитру клямку на городній хвіртці.

–  Ніколи не думала, що люди такі жадючі. За гривню тебе перекусять, - заявила Нінон, опинившись у дворі, а тоді в хаті.
– Випити чогось не хлюпнеш? Геть знервувалась.

Катерина тернула рушником стола, стукнула чаркою, тарілкою, пляшкою.

–  А ти? Давай, подруго, спом’янемо Міністра, щоб зла не держав, бо не мирили ми з ним, небіжчиком.

–  А й правда, - погодилася Катерина, - не все ж їм пити.

Зналися дівчата через п’яте на десяте, а от несподівано гарно їм засиділося. Випили по чарці: Нінон вихлюпом, Катерина ковточками. По другій. Гомоніли душевно. Нінон світу набачилась, слухай-не переслухай. А вже відмикаючи Нінон хвіртку, Катерина спитала:

–  А чого ти городами приблукала?

Нінон позирнула за

тин, а тоді притишено переповіла про вар’ятку-канадійку Василину, про її дядька, пришелепкуватого мільйонера, про експорт женихів за кордон і десять мільйонів доларів.

–  Ти можеш уявити, щоб таку верейку баксів та за наших плідників, ге?

Посміялися.

–  Коли ця людоловка об’явила, що вже сама знайшла нареченого, наші претенденти як показилися, - віддай їм гроші, плачені за перегляд. Виставили пікети перед моєю хатою, сказали вистежать і все’ дно віднімуть. Ось пробираюсь, як до Котовського, городами, городами. Жадюги.

–  То віддай їм гроші і спи спокійно.

–  Щас.

–  То кого вона знайшла?
– для годиться спитала Катерина.

–  Не повіриш. Учителя бувшого Романа Григоровича.

Знаєш його?

Коли б ніч не прихистила Катерину, розписувала б Нінон всім і кожному, як та пополотніла на виду, як похитнулася, аж рукою за хвіртку вчепилася.

–  А він… Роман Григорович?

–  Ти що, не почула. Кажу ж - десять мільйонів зелених.

Зловісна Хелейопса гадючим хвостом вказувала на нужник. З лугу потягнуло болотяним духом. «І плакали айстри, що жити дарма».

Наступного дня Катерина рушила до баби Семклити, вперше зайшла до Романової оселі.

–  Я до Романа Григоровича, бабо Сенько. Про хлопців своїх поговорити, - буденно пояснила Катерина.

–  А що їм поробилося?

–  Надумали школу кидати та в петеу йти. Прийшла порадитись.

–  Ти тепер удова. Мо’ нехай їдуть. Там і харч, і хворму дадуть.

–  Серед городських, без догляду?

–  Не сьодні, то завтра… А ти ще молода, справна. Може Бог дасть. Не чула, кажуть мій зять приїжджав? До того, з басейном.

–  Не чула.

–  Гуляли цілий день, а до рідної тещі не зазирнув - як ви, мамо, така-сяка-чортова, може треба чогось?

–  Як вам ліків, то я на базарі попитаю.

–  Ти - вштива й щепетильна, всі знають. Нічого мені не треба. Я за Романом Григоровичем як за рідним сином. А мій зять, кажуть, за Вовчиківною старшою упадає. Лідка діжде. Валька Федосьчина шаландала світами, тепер грошви повно… Лідка дурепа. Пізня вона получилася, вишкребок.

А Романа Григоровича немає. Тут таке, ти хіба не чула?

–  Та хіба мені зараз до чужого.

–  Заїхала ота-от, з Торонта, на авті, вся виблискує.

–  Канадійка?

–  Машина. А жіночка нічогенька. По-нашому балакає. І поїхали з Романом у Київ. Казав, буде пізно. Приходь, доню, завтра. Воно ж діло молоде.

Рондо. Ще й капріччіозо. Бувайте, Інвалідівно.

Роман Коханець з Тихих Вод і Василина Петрин з Торонта їхали джипком трасою Чернігів-Київ до столиці. Роман скинув дома гумові чуні, бабисенчину верблюдку і вовняного старого светра. У джинсах, майці і легкій куртці видавався Василині зрозумілішим. З Василининої пропозиції вже не насміхався.