Чтение онлайн

–  А що Лідка? Її адвокат - я. Бо перехопив ракету на старті. Фішман-Фішер плаче, Попсуленко ридає, Антимонов узагалі повісився. Я впав перед нею на коліна, покаявся.

Сказав, що ти її смертельно приревнував до когось, може й до мене. Красуню таку схудлу. І в такий спосіб помстився.

Я обіцяв залагодити мирно. Вона в тебе - дуся. Люблю жінок перших реакцій. З Мадам такий номер не пройшов би. Купи квіти. І вперед. Попустить, якщо не спаралізує.

«Розслабон» замерехтів, засяяв, виблискуючи неоном, зверненим до траси. Нінон, як Міґель Індурайн, хвацько

гальмонула перед входом, вдерлася до ресторану, кинула лакову торбу, пройшлася туди-сюди, як Клавдія Шіфер подіумом. Як четверо Клавдій, стулених докупи перевеслом.

–  Вимикай салют, виганяй алкашів, чіпляй табличку «клозет», тобто «санітарний день».

–  Це шість сотень убитку, - прикинув Душман.

–  Я колись була подала до комсомолу, а в комітеті школи мені сказали: «Харошая ти дєвачка, Ніна Вовчік, але без пальоту». Без польоту ти, Душманчику-котику, без польоту.

–  Невже вигоріло?

–  Сьогодні ввечері о сьомій. Тут. Сам. З джипом широким. Перше, що зроблю, куплю собі фірмові джинси-стрейч.

До джипа найбільш пасують. Руслані Писанці можна джинси, - можна й мені.

Нінон блимнула на Душмана зизим оком і розстебнула пасок спідниці.

–  Не встигнемо.

–  От, кінь педальний! Я кому сказала!

Джульєта сьогодні щось запізнювалась. Кепсько їй велося зранку, щемів покусаний гострими голками зубів Рексовичів живіт, якийсь сумний серпанок оповив душу. Може, ковбаса допоможе? Жулька видобулася з теплого, належаного закуту, розім’яла лапи. Спершу передні, гостро випнувши сідницю, а тоді задні, натхненно піднявши писок до зеніту. Акробатичний етюд «До зірок». Після гімнастики потрюхикала до «Розслабону».

На причинених дверях білів прямокутник англійською «Closed». «Сказано ж їм: пишіть по-нашому, - прикро подумала Джульєта, - не розбереш, чекати чи ні». Вирішила трохи повартувати. Невдовзі на шосе з’явилось авто. Зупинилось біля Жульки, клацнуло дверцятами. З авта з’явилася Тіна Вовк, глянула довкола, на годинника, торкнула двері.

Тоді ще раз. Погрюкала кулаком.

–  Ну, що тобі? Не бачиш - клозет? Валько, це ти?
– здивуванню Нінон не було меж.

–  Затикайся, муха залетить.

–  Ну, сестро дорогая, я б не здивувалася, побачивши тут Філіпа Кіркорова, але тебе!

–  Не така ти вже й красуня, щоб Філіпа. А я зайду.

–  У нас санітарний день.

–  А в мене хірургічна операція. Дуже важлива. Тут до тебе повинні зайти. Ти собі ганяй тарганів і позирай, а як когось інтересного забачиш, передай од мене. О’кей?
– Тіна простягнула два щільно заклеєні конверти.

–  Могла б і не заклеювати, довіритися сестрі, ти ж мене знаєш, - пробуркотіла Нінон.

–  Знаю. Через те й заклеїла.

–  О’кей! Душмане, тут до тебе твоя ухажорка придибала, - гукнула Нінон у підсобку.
– І нащо ти ото харчі переводиш?

–  Це для мене психотерапія. Немає в світі приємнішого видовища, як сита й удоволена собака. На відміну від людини. Її що годуй, що не годуй…

Жулька радісно засовалася, заскавулила на знайоме Душманове ім’я. Душман відчикрижив півметра ковбаси.

–

 Кушай, Жуля.

До дверей підійшла молода, по-сільському вбрана жінка, невпевнено постукала.

–  Катери-и-ино? Тобі чого?

–  Я… Мені… Тут до мене родич має приїхати. Здалеку.

Сказав, проїжджатиме трасою, щоб вийшла сюди. Я скоро, Ніно, я не заважатиму.

–  Та-а-ак! К сємі всє гості сталі собірацця, стал воздух тяжєлєє колуна. Душмане, ти стаєш кінозіркою.

Джульєта догризла ковбасу, повела носом, чи не загубила бува якоїсь крихти. Ковбаса таки зарадила. Серпанок на серці розтанув, можна жити далі. Жулька обачливо обминула авто Тіни і ще одне, яке щойно вродилося перед «Розслабоном». Подальший перебіг подій перебував за межею її зацікавлень.

З авта вийшов Анатолій Люмбаґо-Романів, провідний столичний адвокат, діловито й солідно попрямував до ресторану. За ним - двоє шафоподібних хлопців у довгих кашемірових пальтах.

–  Кворум є?

Він огледів авдиторію: Нінон, Душмана, Катерину.

–  Часу обмаль, пані і панове, леді і джентльмен. Я не бачу пані, яка називає себе Тіною Вовк.

Нінон перевела здивований погляд з Люмбаґа на конверти у своїй руці.

–  Ось. Мабуть, вам.

На одному конверті стояло «Тому, хто прийде», на іншому - «В.Занадтому». Люмбаґо розірвав адресований йому конверт. «Я знайшла більш гігієнічний спосіб заробити».

Люмбаґо стенув плечима і сунув папірець у кишеню.

–  Врешті, хто не прийшов, той відсутній. Але це не означає реабілітації. Я адвокат відомої вам усім людини. Шанованої і вкрай зайнятої. І уповноважений на сьогоднішню зустріч. Ви всі, поодинці, насмілилися шантажувати достойного і ні в чому не винного чоловіка, виставляти йому безглузді й зухвалі вимоги, погрожувати й цькувати. Я приїхав сюди, аби покласти неподобству край. І зупинити вас на межі прірви. Винятково з гуманних міркувань. Щоб попередити можливі рецидиви шантажу з вашого боку, хочу вам продемонструвати дещо.

Люмбаґо покопирсався в теці, дістав папірці, повів далі.

–  Маємо номер перший. Тіна Вовк, вона ж Валентина Вовчик. Її немає, але, сподіваюся, ви їй передасте. Во ізбєжаніє, сказати б, рецидиву. Пропускаю початок життєвого шляху, пов’язаний з проституцією у закритій зоні Чорнобиля, лікуванням у венерологічному диспансері номер два від такого до такого числа такого року. За це у нас статті немає, а шкода. Згодом громадянка Вовчик торгівлю своїм тілом припинила, - талант одкрився. Тут би їй і стати на шлях остаточного виправлення, але ні. Громадянка Вовчик Ве Ме, паралельно з леґальною трудовою діяльністю, сприяла вивезенню за кордон цінних старовинних ікон, за що отримувала свою частку прибутку, а також займалася фальшуванням дощок, які не мають мистецької цінності, шляхом «старіння» їх і перепродажу не дуже досвідченим аматорам. Ось дані попередньої експертної оцінки вартості будинку, побудованого громадянкою Вовчик у селі Тихі Води, як знадобиться, з дозволу прокурора оцінку можна провести докладніше. А ось довідки про її леґальні зарібки. Є над чим поміркувати.