Чтение онлайн

Знову доведеться зробити обхідний маневр. Добре, що він не потрапив на очі цьому охоронцю. Воронцов прослизнув у тінь від пальми, трохи подумав і подався крізь кущі до протилежного боку бунгало. Виписавши на горбкуватій місцевості майже правильне півколо, він наштовхнувся на стіну, зведену з товстого пресованого картону. Вікон тут не було. Але маленькі напівпрочинені двері вказували вхід до цокольного приміщення. Воронцов спустився по східцях у кімнату, намацав на стіні вмикача й включив електричне світло… Бетонна підлога, голі стіни, приземкуватий стіл, залізне ліжко, дебелий стілець. Юнакові здалося, що

він потрапив до в’язничної камери.

Згори, крізь тонесеньке перекриття, долинув гул голосів. Але Воронцов не звертав на них уваги. Він хотів перепочити, зібратися з думками. Але так і не зміг вирішити, що робити далі. Ліпше, звичайно, не потрапляти до рук озброєних вартових.

Воронцов сів на стілець і замислився. Острів огорнула тропічна ніч, а він ще й досі не зустрівся з Пітером Рідом. Можливо, вчений і справді мешкає в цьому бунгало. Але його стережуть. І ніхто Пітера Ріда добром не відпустить. Гангстери недаремно поставили біля дверей вартового.

Бортінженер настільки втомився, що навіть не відчував граничної абсурдності цієї ситуації. Жодного разу в житті йому до цього вечора ще не погрожували зброєю. Вперше він скрадався у пітьмі, ховаючись від чужого недоброго ока. В останні роки двадцятого століття є ще, виявляється, люди, здатні за гроші вбивати собі подібних. Отак даремно минає час. На біостанції вже чекають від нього радіограми…

Щоб якось відволіктись од неприємних думок, Воронцов оглянув похмуре помешкання. Тут колись стояли й інші меблі: на підлозі лишилися світлі плями від ніжок ще одного столу. Виходить, і звідси забирали якісь речі. Диво та й годі — тотальна евакуація…

І раптом Воронцов почув, як вгорі, за тоненьким перекриттям, назвали знайоме ім’я. Він аж здригнувся. Вистрибнув на стілець, склав пальці правої руки трубочкою, приклав до вуха. У горішній кімнаті Дон Блаєр та Тоні Якагуда, нещирі господарі архіпелагу Танео, розмовляли з кимось третім… А третім, судячи з усього, мав бути горопашний Пітер Рід.

Дон Блаєр: До дідька! Ми змушені залишити і цей острів. Червоні із біостанції повсюди сунуть свого носа. Вони вже запопали браконьєрський корабель. Якісь дурнуваті греки добували конкреції в зоні. Нам не лишається нічого іншого, як терміново евакуювати людей та обладнання.

Пітер Рід: Тож “крихітка” потрапила в океан. Це ж кінець усьому. Я вас попереджував…

Тоні Якагуда: Припиніть цей лемент! Пітере, що сталося — те сталося. Не думаю, що людство загине. Якось оклигає. Ми хотіли нагодувати всіх голодних. Прекрасна мрія. За благородні наміри потрібно платити. Не будьте істериком, реально дивіться на речі.

Дон Блаєр: Ви нам стільки зіпсували крові, Пітер Рід, що кілька разів я ледве утримався від спокуси… Треба було начхати на вказівки босів із правління і наказати, щоб вас потай утопили чи дали отрути. Отак ви дякуєте за наше терпіння?! Тепер всі ладні умити руки. А хіба ви не причетні до створення “крихітки”?

Пітер Рід: Я проклинаю той день і час, коли погодився консультувати концерн! Треба бути таким наївним… Гуманісти, філантропи… Ви вирощуєте джина в пляшці. Я вас попереджав.

Тоні Якагуда: Боїтеся бруду? Не вийде! Вам не вдасться відмежуватись. Або робіть те, що ми накажемо, або весь світ знатиме, що “крихітку” випестували ви!

Дон Блаєр: А ви хіба не винні, що “крихітку”

так і не вдалося заховати надійніше? Якби ви працювали у лабораторії разом із нами, то ми б уже давно знайшли цілком доброякісний замінник “крихітки”. Адже це, по суті, була випадкова невдача… І концерн не пошкодував би грошей. Зрештою, досягнувши таких успіхів, ви могли б зажадати чого завгодно. Всі карти сплутала ваша дурість, Пітере Рід. Ви — головний винуватець катастрофи!

Пітер Рід: Так, можливо, і я. Дійсно, хотів бути для всіх гарним. Відмовився від продовження досліджень, почав протестувати, нахвалятись, що всіх виведу на чисту воду, що всьому світові розголошу таємниці концерну. А ви взяли мене і запроторили на острів. Протестуй, виступай, закликай…

Ці недобиті малайські пірати, ваші гангстери, залюбки зарізали б мене. Правда, я не боявся смерті. Навіть спробував утекти. Адзуськи! Бавився, мов мала дитина, у свободу вибору.

А треба було б інакше. Треба було б погодитись на всі ваші умови, а потім знищити “крихітку” ще в лабораторії. Спалити всю документацію. А потім гукнути… Так, щоб почув увесь світ. І не потерпати, що так звана наукова кар’єра усіх найманців концерну полетить шкереберть. Не можна любити однаково і катів, і жертви. Добру завжди потрібні кулаки. А патякання про національний престиж?.. На нього тільки й ловлять таких дурників, як я. Дещо я зрозумів. Та вже пізно.

Дон Блаєр: Не меліть дурниць! Не скигліть, дідько б вас ухопив! Нічого б у вас не вийшло, коли б ви навіть замахали кулаками. Ми розкусили вас. Так звані моралісти — найпаскудніші люди. Вони або ж заважають порядним людям, або ж першими тікають у кущі, як тільки запахне смаленим. Шкодую, що так і не спровадив вас на той світ.

Тоні Якагуда: Доне, заспокойся! Ти ж навчався разом із Пітером в університеті. Він не викаблучуватиметься і ще знадобиться нам. Ми вже розробили чудовий план. Слухайте, Пітере, даємо вам ще один шанс. Цього разу вже останній.

Наші справи не такі вже й кепські, як вам здається. Ми обдурили їх — приспали двох надто допитливих. І одразу ж послали шифровану радіограму в Арказанію. Концерн, очевидно, вже продав більшу частину акцій. Ми виходимо з гри. Спробуйте довести, що “крихітку” виростили ми. Знищимо всі сліди, а самі чкурнемо звідси. Правління концерну не пошкодує для нас грошей. А потім через якийсь час знову спливемо на поверхню. І ви, Пітере Рід, розробите геніальний проект боротьби із “крихіткою”. І весь світ дякуватиме вам. Зараз ми знаємо про “крихітку” більше, ніж знатимуть червоні бодай місяців через три. Гріх не використати такий швидкий старт. Ну як, погоджуєтесь?

Пітер Рід: Я не поїду з вами. Тільки божевільний, що остаточно втратив здоровий глузд, повірив би вашим запевненням. А моє життя — це вкрай мізерна плата за скоєне. Вбиватимете самі чи гукнете своїх гангстерів?

Тоні Якагуда: І знову ви програли, Пітере Рід. Вбити вас? Дурниці! Так, ми не лишаємо свідків. Але вбити вас можна й пізніше. Навіщо поспішати? Ми зробимо із вас хорошого наркомана. Чудова ідея — чи не так? І ви за героїн виконуватимете залюбки всі наші завдання. А почнемо перевиховання одразу ж, отут… Нас не заженеш на слизьке!.. Хапай його, Доне! За руку… Немає, Пітере, вам рятунку… О, ви не вмієте гідно програвати… Тим гірше… тим гірше…