День сірої хвилі
Шрифт:
— Та який же я пацієнт! — обурився Олег.
— Ти у нас мужній хлопець, акванавт, тож говоритиму з тобою відверто. Чи здоровий ти, знатимемо достеменно лише після проби. Впорсну тобі невеличку дозу одного препарату. Якщо тобі загрожує якесь лихо, то автодіагност покаже певні зміни в складі крові. Втім, ймовірність того, що ти захворієш, дуже незначна — один шанс із ста. Але ми повинні виключити і цей шанс.
— А скільки часу чекати результатів проби? — запитав Олег, похнюпивши голову.
— На жаль, довгенько — чотири години. Повертайся в ізолятор. Потім я зайду за тобою.
Олег, вийшовши із лабораторії
…Лише через чотири години хлопець вийшов із приміщення. І весь цей час був ніби залишений напризволяще. Та Олег не ображався. Він розумів, що акванавти мали, як то кажуть, роботи по самісіньке горло. Усольцев за допомогою найрізноманітніших пристосувань — од ультразвукової пастки до дрібночарункової сітки — добував із приповерхневих вод різних морських тваринок. Хоменко гасав по лабораторіях. Воронцов у залі управління вивчав карту морського дна.
Усольцев відніс у лабораторію дрібночарункову сітку з морською живиною, а потім покликав Олега.
— Ув’язнення твоє вже скінчилося? Вибач, мій годинник, очевидно, відстає на кілька хвилин. Голова не болить?
— Та скільки мені вже вам повторювати, що я цілком здоровий? — обурився хлопець.
— А це ми зараз побачимо…
І ще раз автодіагност засвідчив, що всі функції Олегового організму в нормі. Усольцев раптом підійшов до хлопця і міцно притиснув його до своїх грудей.
— Коли б ти знав, хлопче, як ти усім нам допоміг, — прошепотів він. — Та, можливо, не тільки нам… усьому людству…
— Ви що — жартуєте?!
— Тут не до жартів! Ми ще не впевнені в тому, що все обійшлося благополучно. Щонайменше необережне поводження з вантажем цього судна, і… вибухнула б страхітлива бомба.
— А в чому ж річ? Я нічого не розумію…
— Йди до Воронцова. Я зараз поспішаю в лабораторію. І ще зваж: на судно ходити заборонено, — там усі приміщення зачинені й запечатані!
— Чому з курячих яєць вилупилися двоголові курчата? — повторив він Олегове запитання. — До чого тут світова катастрофа? Як же тобі пояснити?.. З океану… Ні, трохи не так. Двоголові курчата з’явилися тому, що кури подзьобали якихось дрібних створінь. Дуже дрібних, але не настільки, щоб їх не завбачило куряче око. Так ось: ті живі істоти містять в собі таку отруйну речовину, яка впливає на спадковість, в даному разі — на курячий зародок. Ти вже бачив результат — чорно-синіх багатоголових монстрів. До речі, ми знайшли в крові квочок сліди тієї ж речовини, що і в крові хворих моряків. Розумієш, який тут зв’язок?
— Та не все ще розумію. А як же ті отруйні істоти потрапили в трюм?
— Цілком слушне запитання. Маємо на нього принаймні піввідповіді. Серед залізомарганцевих конкрецій в одному з відсіків трюму, найближчому до того пташника, ми знайшли свинцевий контейнер. В ньому й містилися отруйні істоти. Частина їх ще й досі в тій домовині. Ми навіть спробували звести події докупи. Ось який виходить ланцюжок.
— Ну, а контейнер?..
— Тут уже суцільний туман. Є лише певні припущення. Ми ще не знаємо фізіології тих дивних істот. Попередній висновок: в природі подібних організмів не могло бути. Значить, їх створили люди. Вже надіслали повідомлення на Таїті, в міжнародну інспекцію нейтральних вод. Ще раніше детально інформували Москву. У столиці на нараду збирається колегія Комітету по освоєнню багатств океану. Водночас ми запропонували закрити цей район для суден усіх країн, за винятком науково-дослідних. З Таїті до нас вилетів один із найвідоміших океанологів світу. Іван Макарович з нетерпінням чекає його.
…Лише під вечір з’явився гість. Сріблястий вертоліт сів на палубу оглядового майданчика біостанції. Кілька секунд стишувалося обертання гвинтів, а потім вони різко зупинилися й спали, мов крила метелика. З невеличкого люка вистрибнув худорлявий стрункий чоловік, одягнений в синій комбінезон із блискучими замками. Хоменко жестом запросив гостя всередину біостанції.
Лише у верхньому, горішньому відсіці Олег побачив, що прибулець — немолода вже людина. Його обличчя густо поснували зморшки, в темних западинах жевріли блакитні очі. Дві глибокі борозни з’єднували крила тонкого носа з опущеними кінчиками вуст. Однак волосся на його голові було ще густим, хоча й зовсім сивим.
— Бон жур, мосьє!
Меткі очі гостя, здавалось, за мить увібрали в себе Воронцова, Хоменка, Усольцева, Олега…
— Бон жур, мосьє Грассар, — відповів Хоменко, закладаючи в лінгватрон потрібну касету.
Олег знав це прізвище. Професор Грассар був відомим французьким акванавтом і морським біологом, одним із найбільших знавців океану. Майже шістдесят років свого життя віддав він вивченню життя глибин. Професор Грассар створив перший у світі підводний дім і прожив у ньому чимало місяців на океанському дні. Він відкрив кілька невідомих науці видів риб і розробив проект французької крокуючої біостанції. Протягом майже півстоліття професор Грассар брав участь у найважливіших світових експериментах з акванавтики.
Металевий голос лінгватрона переклав слова француза:
— Вітаю вас, колеги. Моє експедиційне судно “Жюль Верн” стояло в бухті Папаете, коли надійшла ваша радіотелеграма. Що тут у вас діється? Для мене цей район завжди був більмом на оці.
Хоменко розповів професору Грассару про останні пригоди екіпажу біостанції. І з кожним словом радянського акванавта дедалі суворішало обличчя француза, аж поки гнівно не затремтіли тонкі пошерхлі губи. Передчуття страшного лиха нарешті пройняло Олега: якщо вже розгубилася ця відома всьому світові людина, сильна, мужня…