День сірої хвилі
Шрифт:
— Отже, не варто брати до уваги останній варіант. Тут ми нічого не вдіємо. І взагалі — все людство з неймовірно потужним науково-технічним потенціалом виявиться безсилим перед цим лихом. Чи ж не парадокс?! Наслідки катастрофи зараз навіть важко передбачити. Великий океан… Але та маленька штучна істота! Ось до чого призводить людська зажерливість! Та втіште, врешті-решт, мене, старого. Переконайте, що плазма з контейнера не потрапила у воду!
— Таких гарантій немає, — мовив сумно Хоменко. — Ми дослідили за допомогою рентгенівського апарата та спектрографа щілину в контейнері. Здається, вона утворилася внаслідок падіння на залізомарганцеві конкреції,
Професор Грассар поміркував якусь мить, а потім мовив:
— Тепер і я починаю дещо розуміти. Один мій старий приятель кілька років тому надіслав мені дуже дивного листа, коротесенького, але вкрай емоційного. Він просив мене негайно приїхати до нього, натякав, що знає якусь надзвичайно важливу таємницю. Цей чоловік працював тоді на арказійський концерн “Океанікс продюкс” і жив на одному з островів архіпелагу Танео. Я, звичайно, одразу ж прилетів до нього, але наша зустріч так і не відбулась. Мені сказали, що Пітер Рід захворів проказою. І звідки взялось таке лихо?..
Олег аж здригнувся, почувши знайоме ім’я та прізвище. І враз пригадав оте незвичайне прохання, яке кілька днів тому прийняв гідроакустичний апарат його акватрона.
— Ви сказали — Пітер Рід? — запитав хлопець, червоніючи від зніяковіння. Ще б пак, довелося втрутитися в таку серйозну розмову.
— Так, я розповідаю про відомого арказійського вченого Пітера Ріда. Ми довгенько знаємо один одного. Мені так і не вказали, в який лепрозорій запроторили бідолаху. Благодійницькі організації, що утримують своїм коштом колонії прокажених на деяких тихоокеанських островах під егідою ООН, іноді, на прохання своїх підопічних, нікому не дають жодних довідок. Пітер Рід не мав ні сім’ї, ні близьких родичів, тому його зникнення нікого й не стурбувало. А я так і не зміг, врешті-решт, відшукати свого колегу, хоча й навідався у кілька лепрозоріїв. Чому ж він, викликавши мене, не лишив по собі жодних слідів? Тоді я не знав, що й думати про це дивовижне зникнення.
— Ми бачили фотографію Пітера Ріда в лабораторії концерну “Океанікс продюкс”, — додав Воронцов. — Недалеко звідси — на центральному острові архіпелагу Танео. До речі, з нами там обійшлися не дуже люб’язно. Уявіть собі… Ми привезли до арказійців хворих моряків із грецького судна, розказали про справді таємничу катастрофу в океані. І що ж?.. Двоє діячів прикладної біології, схожі на гангстерів, довгенько морочили нам голови, а потім почастували чимось снодійним. Бачите, їм дуже кортіло, щоб ми переночували на острові. А вранці ми вже їх не знайшли: обоє зникли, як кажуть, у невідомому напрямі. Ось тут ми й почали міркувати… Знову ж таки — загадкове зникнення Пітера Ріда. Чи немає зв’язку між усіма цими подіями?
— Снаряди начебто падають біля оффісу концерну “Океанікс продюкс”, — докинув Хоменко.
Почувши ці слова, Олег наважився:
— Я знаю, де Пітер Рід, — вигукнув він ламким від хвилювання голосом. — Зараз він живе на атолі Пата-Нуі. Мені ще пояснювали — там міститься лепрозорій. Мабуть, треба було б раніше розповісти.
— А звідки ти це взяв? — повернув до хлопця нахмурене обличчя Хоменко.
— Тоді, коли я вийшов у океан, а ви на біостанції попливли в район катастрофи грецького судна… Пам’ятаєте?.. Ви послали до мене Володимира Петровича в крокуючому домі… Я тоді порушив графік, відійшов од маршрутної прямої, погнався за якимось
— Так ось чому ти розпитував мене про острів Пата-Нуї? — мовив Воронцов. — Пам’ятаю, я тобі пояснював, що там — лепрозорій.
— Як добре, що ви все пам’ятаєте! — видихнув Олег. — У тій гідроакустограмі ще вказувалось: експедиційне судно “Жюль Верн” зараз плаває десь в екваторіальній зоні Тихого океану.
— У першому кварталі нинішнього року найбільші газети світу якраз повідомляли, що моє судно вирушило в екваторіальну частину Тихого океану, — пояснив професор Грассар. — Преса ще й досі не лишає мене в спокої. Я думаю, що в лепрозорії, які містяться на тутешніх островах, часом привозять газети.
— Надто вже воно схоже на правду, хлопче, — мовив Хоменко. — Не віриться, що тобі приснилася та гідроакустограма. Даремно тільки ти затаїв це од нас.
— Мені аж пекло сказати. Тільки ж на Пата-Нуї лепрозорій… Кепкували б з мене… Спіймався, мовляв, на гачок якомусь прокаженому.
— Тут усе зводиться докупи, — міркував уголос професор Грассар. — Пітер Рід дуже хотів зустрітися саме зі мною. Зараз не час гадати, як він зумів послати гідроакустограму. Тільки ніхто б йому не йняв віри, якби він почав лякати незнайомих людей розповідями про ті контейнери. Ясна річ, подумали б: прокажений з глузду з’їхав. Єдиний вихід був у нього — саме мені подати звістку. Він усе правильно розрахував. А послати радіограму на “Жюль Верн” могли з будь-якого судна. Просто так, про всяк випадок…
І тут Хоменко, врешті, вирішив підбити підсумки напруженій гарячковій розмові.
— Поки що у нас дуже багато слів, а діла мало. І цієї мозаїки фактів уже вистачить. Нам потрібно розробити чіткий, конкретний план. На все інше шкода часу.
— Чи маєте детальну карту морського дна? — запитав професор Грассар.
— Добре, що ми тільки-но завершили ехолокацію, — відповів Хоменко.
Воронцов заходився розгортати сувій паперу: через усю карту звивалися густі лінії різної товщини, які позначали рельєф дна.
— Насамперед треба шукати звалище контейнерів, — сказав Хоменко. — Нічого не вдієш — логіка. А маршрут браконьєрського судна — із зигзагами миль п’ятсот. Десять таких біостанцій, як наша, дно уздовж нього не обнишпорять і за місяць. Нам потрібно будь-що вийти на зв’язок із Пітером Рідом. Схоже на те, що він знає, де лежать контейнери. Тут ми нічим не ризикуємо. На атол Пата-Нуї, до Пітера Ріда, вилетить Воронцов. А ми чекатимемо радіограми.
— А чому саме я? — здивувався бортінженер.
— А тому, що професорові Грассару доцільніше лишитися на біостанції, — спокійно пояснив Хоменко. — Усольцев, як тобі добре відомо, чудовий експериментатор. Ми повинні якнайшвидше розшифрувати будову, властивості організму та генетичну структуру невідомої істоти. Дуже мало поки що про неї знаємо. А незнання для нас зараз — надто велика розкіш. Головне — з’ясувати цикл відтворення таємничої мадам “Ікс”. Тільки тоді матимемо відповіді на дуже багато запитань.
Професор Грассар вперше посміхнувся: