День сірої хвилі
Шрифт:
— А ми зараз перевіримо твої припущення, Володимире, — сказав Усольцев.
— З допомогою автодіагноста? Я й сам про це думав. Ходімо!
Через кілька хвилин Воронцов та Усольцев повернулися в зал.
— А відповідь дуже цікава, — мовив суворо біолог. — В організмі нашого бортінженера автодіагност зафіксував рештки снодійної речовини. Вас, виявляється, приспали…
Хоменко підхопився з крісла:
— Ну як же так?! Навіщо їм це? Ми ж нікому не заважали. Аж у голові наморочиться. Не вистачало нової пригоди.
Воронцов хутко відповів йому:
— Причина лише одна: вони хотіли, щоб ми переночували
— А далі що? Навіщо Дону Блаєру та Тоні Якагуді було потрібно, щоб ми переночували на острові?
— А тут і певний зв’язок простежується. Вони не бажали, щоб ми повернулися раніше на корабель.
— Чому!? — вигукнув Хоменко. — Судячи з усього, нам дали снодійне в тому прохолоджувальному напої. Але це ж гангстеризм!
Начальник біостанції трохи поміркував:
— Якщо так, то логічно обумовлений лише один варіант. Вони не хотіли, щоб учора ми надіслали повідомлення в міжнародну інспекцію про долю судна-браконьєра…
— А який зв’язок між кораблем-браконьєром і науково-дослідною станцією, що належить багатющому арказійському концерну? — запитав раптом Воронцов, що перетворився у процесі розмови на опонента.
— Зв’язок можна знайти. Скажімо, судно належить тому ж концерну. Але це малоймовірно…
— От-от… Надто вже ризиковано. Концерн “Океанікс продюкс” існує за рахунок дарунків океану. Він не наважиться так відверто порушувати чинне в усьому світі законодавство. Міжнародні органи можуть застосувати проти нього санкції. Тоді бізнесмени збанкрутують. До того ж, є ще один аспект. Так чи інакше, а ми повідомимо інспекцію про цей випадок. Не залишимо і греків у біді. На острів прибудуть експерти, а судно конфіскують. Навіщо ж тоді цей гангстерський прийом?
— Вважай, Володимире, що ти загнав мене на слизьке, — відповів Хоменко. — Тут я тобі відповіді дати не зможу. Не пов’язуються між собою факти. Та досить розмов. Зробімо невеличку перерву. Геннадію Миколайовичу та Олегові я наказую спати. А ми з Воронцовим заступаємо на вахту. Виспались-таки… на власну голову.
Коли акванавти виходили із залу, Олег вирішив, що настав зручний момент для розмови із Воронцовим. Він відвів бортінженера вбік і мовив пошепки:
— Володимире Петровичу, там, у трюмі судна, я бачив двоголових курчат. Та ще й ноги в них були якісь потворні. А пір’я темно-фіолетове, аж до землі…
— Ти що, мариш? — здивувався Воронцов. — Які там ще двоголові кури? Мабуть, спав під час вахти?..
Та хлопець мав про запас надто переконливий аргумент:
— Пам’ятаєте, тоді, коли я зайшов у підводний дім, ви сказали мені, що бачили морського змія?
— А до чого тут морський змій?
— Річ у тім, що я вам тоді не повірив, а потім побачив його і переконався… Так от ситуація повторюється. Хотів би з вами сходити в трюм.
— Розкажи, що там бачив.
Зовсім коротесенькою була розповідь Олега. Воронцов одразу ж нахмурився і побіг шукати Хоменка.
РАКОВА ПУХЛИНА
В ізоляторі Олег переодягнувся. Він так і не зрозумів, навіщо його відіслали в цю затишну каюту. Отак завжди від нього відкараскуються
Хлопець проаналізував усі свої дії протягом нічного чергування і ні в чому не знайшов прорахунків. Навпаки, він же допоміг ученим. Адже ж це не простий збіг обставин — божевільна команда судна у каютах і двоголові курчата у трюмі. Тут має бути якийсь зв’язок. Отож хай і шукають його дорослі.
Як нудно сидіти отак без руху. Хлопець відклав убік кілька книг, так і не розгорнувши жодної з них. Хоч би хтось зайшов, мовив пару слів. Скільки ж його триматимуть в ізоляторі? Хлопець випростався на канапі і затиснув долонями вуха. Отямився тільки тоді, коли відчув чийсь дотик до плеча. Над ним стояв Усольцев. Нижню частину його обличчя прикривала гумова маска із спеціальними клапанами для дихання. Очі біолога пильно вдивлялися в хлопця.
— Що сталося, Геннадію Миколайовичу!? — вигукнув злякано Олег.
— Заспокойся, юначе, — відповів біолог. — Як ти себе почуваєш? Болить що-небудь? Говори — не бійся.
— Та ні… Тільки я не втямлю, навіщо мене запроторили в ізолятор?
— Не потерпай! Трошечки, правда, суворо повелися з тобою. Ми повинні готуватися до будь-яких несподіванок.
— До яких несподіванок? Ви щось приховуєте від мене!
Усольцев мовчки помацав пульс на Олеговій руці, а потім запитав:
— Скажи, ти ні до чого не торкався в тому трюмі?
— Я був там тільки хвилину. Як побачив тих монстрів, так і дременув на палубу. Ви думаєте — не страшно було? Один же лишився на судні. А звідки взялися двоголові курчата? Розкажіть…
— На жаль, ще не знаємо. Але, врешті-решт, дізнаємося. Це для нас украй важливо. А тебе доведеться обстежувати за допомогою автодіагноста.
І знову довелося Олегові зайти в лабораторію до Геннадія Миколайовича. Діагностичний апарат вибивав у перфострічці довгі рядочки отворів. У тугих гумових обіймах почувалося не вельми приємно. Цупкі паси притискували до грудей датчики. Чутливі пристрої прослуховували роботу серця, звукову палітру дихання. Хлопець виконав кілька вправ на психофізіологічні показники. Нарешті Геннадій Миколайович заклав целулоїдні плівки у приймальний блок комп’ютера. На круглому екрані діагностичного апарата з’явилися низки літер та цифр.
— Що ж, юначе, ти ніби-то здоровий, — мовив біолог, задоволено поглянувши на хлопця. — Аналіз крові нормальний.
— То я можу йти до Воронцова?
— Ні, ми ще маємо зробити одну пробу. Тобі, мабуть, вже не треба пояснювати, що на судно потрапила якась невідома сильнодіюча отрута. Вона не лише викликала дуже дивне захворювання серед членів екіпажу, а й подіяла на свійських птахів. І ми мусимо вжити всіх запобіжних заходів, щоб ніхто із наших не захворів. Верхня палуба судна, очевидно, безпечна. А от трюм… Добре, що Воронцов не заходив у той відсік. Ілюмінатор пропускає достатньо світла, і він помітив тих монстрів ще з порога. Інакше ми мали б аж двох пацієнтів…