Чтение онлайн

— Оце і все! — повернув до хлопця спітніле напружене обличчя Воронцов. — Ми сіли на дно. Найгірше — позаду.

Хлопець мовчки кивнув головою. Він дещо знав про внутрішні хвилі в океані. Річ у тім, що на межі між двома прошарками води з більшою та меншою щільністю часом утворюються довгі чи короткі переміщення водних мас. І лихо тому підводному судну, яке потрапить у внутрішнє хвилювання океану. Його починає кидати згори донизу, аж поки внутрішні хвилі вщухнуть. У “важкій”, щільнішій воді вищий вміст солі та інших мінеральних речовин. У “легкій” — відповідно менший. Але потрібен ще якийсь поштовх, додаткова сила, щоб призвести до змішування

обидва прошарки води.

І Воронцов, і Олег майже водночас зітхнули з полегшенням. Поглянули один на одного і змучено посміхнулися. Бортінженер не поспішав вмикати ходові механізми. Вирішив трохи перепочити.

— На цих внутрішніх хвилях, — нарешті порушив він мовчанку, — загинуло багато підводних човнів.

— Як, — здивувався Олег, — невже немає змоги від них утекти?

— Такі хвилі бувають іноді дуже підступними. Скажімо, урівноважив себе підводний човен у важкій, щільній воді, а тут хвиля легкої… І він стрімко падає на дно. А це небезпечно: тиск води, який дедалі збільшується, може розчавити човен. Втім, такі випадки траплялися з підводними апаратами старої конструкції. Наш підводний дім внутрішні хвилі можуть хіба що погойдати.

— Спасибі й за це! А чому ми не спливали на поверхню океану?

— Я не хотів ризикувати, — відповів Воронцов. — На поверхні океану могли натрапити на прошарок легкої води, а під ним — важкої. І тоді б ми не рушили з місця. Гвинти б переганяли верхню легку воду вздовж маси важкої. За таких обставин краще шукати рятунку на дні. Зараз ми пройдемось “пішечки”, а тоді знову спливемо. Внутрішнє хвилювання не охоплює великих просторів.

— А що викликало змішування тих прошарків?

— Ймовірно — вибух вулкана. Недавно ми зареєстрували початок виверження в одному місці на дні.

Апарат закрокував океанським дном. У цьому районі донний осад був напрочуд в’язким. Хмаринки органічних решток не відривалися від грунту і не зависали, мов свічки, над слідами від ніг підводного дому. Глибинна фауна в усьому своєму різноманітті виплескувалась на телеекран.

Що ж, світ великих глибин не особливо милував око буйством кольорів. Природа подарувала йому чорні, сірі, коричневі, сині шати. Зате не переставала дивувати незвичність форм підводних мешканців. Олег бачив сидячі організми, схожі на рослини, що своїм довгим стеблом ніби вростають у грунт. Хлопець вже навчився їх класифікувати: стебельчаті лілії ризокринус, губка моноферіс, восьмипроменеві корали пеннатулярії та альционарії, асцидії, мшанки…

Серед цих тваринок, навдивовижу подібних до рослин, були й хижаки, що хапали своїми мацаками морських павуків та деяких дрібних ракоподібних. Інші ж живилися рештками органічної речовини, що падала з приповерхневих вод, та продуктами життєдіяльності донних бактерій.

У хащах живого “лісу” здибувалися донні рибки — котиди, зоарциди, липариди. Вони або ж полювали на слабкіших істот, або рятувалися втечею від дужчих хижаків. Подекуди сіро-сталевий намул вицяцьковували білі плями. То зачаїлися голотурії та губки, тіло яких не мало зайвого тут пігменту. Поміж ними повзали морські їжаки, чіпляючись за нерівності грунту надзвичайно довгими, м’якими голками. Повільно пересувалися морські зірки, лишаючи за собою довгий петлястий слід.

Хлопець іноді відривав погляд од дна і спостерігав за дивовижними глибоководними рибами, які метушилися майже під самісінькою верхньою рамкою телеекрана. Всі вони мали надзвичайно великі зубаті пащі. Деякі були оснащені ще й своєрідними

вудками — довжелезними виростами із світлою плямою на кінці.

Ось промайнула риба, яка, здавалось, складалася з голови та коротесенького хвоста. Ніби надумавши познайомитися з велетенською багатоногою істотою, яка незворушно крокувала дном, вона повернулася назад і повисла якраз у центрі телеекрана. Її фас нагадував лезо сокири. Поруч пропливала значно більша за розмірами риба — обрубана різко спереду, сплюснута, мов млинець, з обох боків. І враз “голова” кинулась на неї. Розімкнулися величезні щелепи і поглинули хвіст жертви. Якусь мить тривала відчайдушна боротьба, а потім “голова”, розтягуючись, начебто панчоха, почала поглинати свою жертву.

— Це бротуліда, — відзначив Воронцов. — Глибоководні риби здебільшого хижаки. Пожирають одні одних. Деякі риби, правда, живляться намулом. Зокрема, маруриди повзають по дну і поглинають органічні рештки. Але їх важко помітити в тому місиві.

— Знайшли, де жити, — мовив Олег. — Чим ближче до сонечка, тим веселіше. А тут же — вічна темрява. Б-р-р!..

— На жаль, ми бачимо дно на екрані телевізора. В іншому разі воно здалось би нам схожим на зоряне небо. Більшість глибоководних організмів світяться. Якраз ця світність і допомагає хижакам підстерігати свою здобич.

Хлопець сказав задумливо:

— Як же так природа все змогла передбачити? Думаєш-думаєш… Кажуть: природний відбір організмів… Однак не перестаєш дивуватися. Втім, не подобається мені ця головата бротуліда. Та й не люблю я, коли пожирають одне одного. От і будь морським біологом. До речі, щось нам рідше зустрічаються оті зубаті та головаті ненажери…

Дійсно, підводний світ з кожною сотнею метрів дедалі біднішав. Зникли морські лілії, вже не потрапляли на очі потворні риби. Змінювалося й дно. Синюватий діатомовий намул поступився місцем розсипам дрібних камінців.

Олег зрозумів, що підводний дім дістався до зони значної концентрації залізомарганцевих конкрецій — своєрідних рудних утворень. А де менше намулу, там відповідно біднішає й тваринний світ. Уже не так цікаво дивитися на телеекран. Швидше б піднятися у приповерхневі води і розвинути вищу швидкість.

Воронцов наче відгадав думки хлопця і мовив:

— Ми пройшли дном майже п’ять кілометрів. Незабаром спливатимемо. Треба було б попередити наших колег про затримку.

Та ще одна несподіванка не дала Воронцову змоги виконати цей план. На телеекрані раптом з’явився якийсь незвичайний предмет. Ні, це не була скеля чи згусток залізомарганцевих конкрецій. Впадали в око насамперед майже правильні, геометрично чіткі форми того таємничого “чогось”. Бортінженер підвів підводний дім ще ближче. Чіткий геометризм ліній предмета зник. Натомість проступили деякі вигини й випуклості. Вже не було сумнівів у тому, що річ виготовили людські руки. Щось схоже на велетенський черевик із відірваною спереду підошвою лежало на дні. Олег аж мимоволі посміхнувся.

— Та це ж драга, — сказав Воронцов. — Як же ми одразу не здогадалися?

Нарешті й Олег упізнав у чудернацькому черевикові звичайну автоматизовану драгу. Такі механізми використовують не вчені-дослідники океанського дна, а промисловики. Кілька рук-маніпуляторів кладуть куски породи в бункер. Потім вщерть завантажену драгу піднімають на судно. Породу засипають у трюм, а драгу знову опускають на дно.

— Як же сюди потрапила ця драга? — дивувався Воронцов. — До континентального шельфу дуже далеко.