Чтение онлайн

Глибина океану в цьому районі не перевершувала двохсот метрів. Такі мілини не часто зустрінеш в центральній частині Тихого океану. Очевидно, зовсім недавно тут була суша, яку потім поглинули океанські води…

— А ви не знаєте випадково, що за люди живуть на острові Пата-Нуї? — запитав Олег, згадавши свою недавню пригоду.

— Там, здається, побудували недавно лепрозорій, — відповів Воронцов. — Принаймні це зазначено у лоції екваторіальної частини Тихого океану. Якась міжнародна благодійницька організація утримує його за свій кошт. Кидати якір біля атола без особливої потреби заборонено. А чого тебе зацікавили прокажені?

— Просто так запитую, — відповів хлопець,

а сам подумав: “Ні, не варто розповідати Володиму Івановичу про ту таємничу гідроакустограму. Зараз не до маячінь якогось прокаженого. До того ж ті незрозумілі слова могли мені просто примаритись”.

Апарат тим часом крокував повз низку невисоких потрісканих скель, припорошених діатомовим намулом. Його ноги, переступаючи через каміння, здіймали у воді хмари всіляких органічних решток. Обриси навколишньої місцевості на телеекрані були якимись розмазаними, нечіткими. Воронцов натиснув на одну із кнопок на пульті управління — з “маківки” підводного дому випорснув телеоб’єктив на високій штанзі. І враз на телеекрані ніби розвиднілось. Перед очима акванавтів постало в усьому своєму бентежному різноманітті життя підводного світу.

Воронцов був вельми досвідченим спостерігачем. Краєм ока він помітив, як верхню частину телеекрана ніби перекреслила трикутна тінь, і зупинив ходу підводного дому. Олег схитнувся у кріслі, схопився за поручні.

— Що сталося!? — вигукнув він. — Чому зупинився апарат?

— Зараз ти побачиш одну сценку, — сказав Воронцов. — Біля нас рятується велетенський кальмар, на якого напав кашалот. Бідоласі вдалося вирватися з його зубів. Дивись, хлопче, і мотай собі на вус: під водою не можна ловити гав.

Бортінженер увімкнув пошукову систему телеочей. Екран трохи помиготів, а потім передав зображення якоїсь живої істоти, схожої на подраний лантух.

— Оце і є кальмар, — сказав Воронцов. — Він поки що маскується, розпластавшись на грунті. Все ще пам’ятає про кашалота.

— А він хіба що — розумний? — запитав Олег. — Я читав, що кальмари не надто розумні. Правда, здатні виробляти умовні рефлекси. Але небагато, якусь дещицю…

— То вже застарілі уявлення. Кальмар має досить розвинений головний мозок. Деякі вчені вважають, що ці тварини після дресирування можуть навіть стати помічниками людини. Втім, письменники-фантасти подарували їм надто злостивий характер. Подекуди, до речі, кальмари будують собі хатинки…

— Хатинки? Та не може бути!

— Саме так, — розповідав Воронцов. — На два поперечні камінці вони кладуть третій, плаский. Виходять стіни й дах. Потім кальмари затискуються всередину і загороджують вхід меншим камінчиком. Звичайно, на таке здатні не всі ці тварини — лише кілька невеличких за розмірами видів. А взагалі кальмари, як кажуть, “тигри” й “вовки” океанських глибин. Найбільші з них досягають двадцяти—двадцяти п’яти метрів у довжину. Рухаються із швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів за годину. Хто здатний врятуватися від них втечею?! У цих гігантів є лише один ворог — кашалот.

— А чому люди ще й досі не використовують принцип руху кальмара? Уявіть собі машину, що засмоктує в себе воду, а потім виштовхує через сопло. Запозичити б “патент” у цих тварин!..

Зображення кальмара стало чіткішим. Олег навіть розгледів довжелезні мацаки потвори, що витягувалися, скорочувалися, спліталися в сірі вузли. Конвульсивно миготіли схожі на блюдця присоски. Тварина не могла відірватися від поверхні скелі, хоч і викидала раз у раз потужний струмінь води. Зрештою, кальмар випустив із мацаків пазурі і закивав дзьобом. Та порвані м’язи вже не тулили докупи ці бридкі вузли. Страховисько навіть втратило

здатність повзти. Раптом із щілини в скелі вислизнула мурена. Круглі чорні очі миттю вп’ялися в тіло безпомічної жертви. Перед ніздрями хижака заворушилися дві тонесенькі трубочки. Схожа на змію риба враз кинулася на жертву. Довгі нерівні зуби впилися в мантію сірого кальмара. Якось дуже повільно, розхристано він випростав мацаки і спробував схопити ними тіло мурени. Та рухи його були занадто повільними. Мурена легко вислизнула з тих обіймів…

Олег затулив очі руками. Воронцов позирнув на нього і відвів телеочі від цієї сцени. Відтепер на екрані з’явилася колонія морських їжачків. Червоні м’ячики, нашорошивши гострі колючки, повагом переселялися на нову місцину. Під ними вібрували прозорі ніжки, присмоктувалися до грунту і перетягували круглі тільця на лічені сантиметри вперед.

Акванавти гомоніли поміж собою, а підводний дім все ще крокував на північ. Хоменко та Усольцев так і не подали звістки. Воронцов уже почав непокоїтись. Майже дві години промайнуло відтоді, як біостанція рушила на місце катастрофи. Пора б уже одержати по гідроакустичному каналу якесь повідомлення. За розрахунками бортінженера підводний дім подолав майже третину шляху до того квадрату, звідки надійшла радіограма СОС.

Бортінженер відрахував координати за допомогою електронного калькулятора, а Олег думав про щось своє. Підводний дім вів по курсу автоматичний керманич. Раптом випадковий поштовх розбурхав хлопця. Він зітхнув і поглянув на телеекран. Що за проява!? Посередині матового овала витанцьовувала дивна істота. Змій! А хто ж іще? Округлий тулуб, схожий на довгий огірок, в’юнкий хвіст, дві пари плавників, плеската голова…

— Змій! — дзвінко вигукнув хлопець. — Оце так зустріч!

Воронцов отямився і позирнув на телеекран. Зображення тварини стало ще виразнішим. Хоча страховисько пливло убік, телевізійні камери не випускали його з поля зору. Але за мить тло екрана затьмарилось. Телеочі виплеснули цілий потік нових зображень. Ось, мов спущена з тятиви стріла, промайнула велика риба із зубатою головою. Вона вочевидь переслідувала здобич. Трусився ніби в лихоманці невеличкий кальмар, вимахуючи гроном мацаків. Потім на екран начебто висипали жменю срібних монет — налетіла на перископ зграя анчоусів і сполохано розсипалася навсібіч. Над скелями заколихались якісь кулясті істоти…

— Ми його застукаємо як стій! — вигукнув Воронцов і поклав пальці на клавіші управління телеочима. Зображення підводного світу злилося в суцільну каламуть. На сіро-коричневому тлі миготіли круглі та довгасті плями.

— А був же тут, голубе! Невже не з’явишся знову?

Олег відчував, як його також охоплює нетерпіння. Втупився в екран, намагаючись що-не-будь розглянути в сірій імлі. А там все ще обертався якийсь чудернацький калейдоскоп. І хлопцеві раптом страшенно захотілося побачити те страховисько. У цей момент для нього існував лише стрімкий танець круглих та довгастих плям. А поруч важко дихав Воронцов.

— Де ж ти, голубе?

— То, може, він і не з’явиться?

— Помовч… Зараз я його спіймаю…

Телеочі пронизували двокілометрову товщу води.

— Прогавив! Встиг-таки зникнути…

Воронцов одсмикнув пальці від клавішів керування телеочима і похнюпив голову. Олег доторкнувся до його плеча, хотів розрадити, але так нічого і не зміг сказати.

Хлопець випростався в кріслі. Збудження поступово зникало. Натомість наставала втома. Захотілося спати.

— Я вийду на дно, — сказав рішуче Воронцов. — Ми не повинні проґавити цю нагоду. Морський змій не встиг далеко втекти від нас. Зараз або ніколи…