Чтение онлайн

Біостанція лежала на дні. Над нею — трикілометрова товща Тихого океану. За програмою обстежували досить великий квадрат підводної рівнини. Жодних виходів корисних копалин тут ще не помічено. Залізомарганцеві згустки мали щонайбільше об’єм п’ять—шість кубічних сантиметрів. Якихось несподіванок для морських геологів не було. Тому Хоменко вирішив обмежитися лише визначенням біологічної продуктивності цієї зони та пошуками невідомих науці організмів.

Сонячне світло проникає у воду океану заледве до двохсотметрової глибини. У приповерхневій зоні вирує життя. Міріади планктонних організмів, риб, медуз, кальмарів завзято борються за існування. А трикілометрові

глибини?.. Чорна прірва, царство вічної ночі, величезних тисків. Звичайно, й ці глибини населяють живі організми. Найкрихітніші з них живляться їстівним “дощем” із решток загиблих морських мешканців, який повільно падає із верхніх вод назустріч тисячам ненажерливих ротів.

Олег багато разів бачив па телеекранах зображення піратів глибини. Не міг без огиди дивитись на їхні потворно великі голови, чорні, загнуті всередину пащі, гачкуваті зуби, плавники, схожі на вістря ножів.

Протягом доби кожен акванавт тричі виходив на дно. Строк перебування під водою — година. За цей час треба обстежити певну площу дна, зняти її на кіноплівку, зібрати найцікавіші зразки природних мешканців, покласти їх у бункер акватрона.

На значно менших глибинах — до чотирьохсот—п’ятисот метрів — кожен вихід на дно був для Олега справжнім святом, небуденною екскурсією. Незрівнянно багатше і різноманітніше там життя. Хлопець безперестанку милувався граціозними рибами, вишуканими кольорами актиній, багатобарвними розсипами морських зірок, химерними кониками та їжаками, хижими муренами, вельможними окунями-меру.

А ще вище, ближче до сонця, дно було схоже на справжнісінькі джунглі. Хащі зелених, синіх, червоних, жовтих водоростей населяли армади блискучих рибок, поміж довгими лапатими стеблами, мов повітряні кулі, плавали рожеві та фіолетові медузи, веселково виблискували мушлі…

Та чим глибше спускалась біостанція, тим більший ентузіазм охоплював Хоменка та Усольцева. В їхніх очах з’являвся гарячковий блиск, рухи ставали різкими, нетерплячими. Безперебійно працювали кінокамери. Учені, завзято сперечаючись, розглядали принесені драгою прозорі створіння, що конвульсивно ворушили щупальцями та тонюсінькими ніжками. Найцікавіші зразки несли в лабораторію. А там вченим підсобляв Олег, препарував донних мешканців…

Хоменко та Усольцев довго й старанно вивчали зняту за допомогою ехолокації карту дна. Олег нервував, тупцюючи на місці. Чому ж вони зволікають? Через десять хвилин він має вийти на дно. Нарешті начальник біостанції заговорив:

— Пройдеш тисячу триста метрів од біостанції на південний схід. Зупинишся біля скелі, схожої на зламаний дуб. За нею вже піде рівна місцевість. Завдання ми тобі змінюємо. Братимеш проби грунту. Нас цікавлять черви, донні бактерії. Зрозумів?

— Я вже виконував таке завдання.

— Не забудь, що рівно через годину маєш повернутися. Не барися на дні, не порушуй графіка.

— Не турбуйтеся, Іване Макаровичу, я ж не вперше виходжу на дно, пам’ятаю інструкцію…

— Не зайве ще раз нагадати. Воронцов у камері катапультування. Викличеш його! Він тобі допоможе.

Олег зайшов у відсік акватронів. Тут під велетенськими ковпаками з армованого скла стояли триметрові апарати, схожі на обладунки середньовічних рицарів. Вони мали “руки” — гнучкі конструкції із пальцями-клешнями, потужні “ноги” — комбінації куль та призм, “голову”— низько зрізаний циліндр. Акватрони — надзвичайно вдосконалені скафандри — давали людині змогу виходити під воду навіть на десятикілометровій глибині.

Олег підступив до невеличкого пульта, вмонтованого в броньовану стінку,

і натиснув на важіль. Прозорі стіни ковпака розсунулися, і на пересувній платформі із заглибини виїхав акватрон. Тепер хлопець не міг уже обійтися без допомоги Воронцова. Він подзвонив у камеру катапультування. Через кілька секунд з’явився Воронцов.

— Допоможіть мені, будь ласка!

На “спині” акватрона піднявся вгору один із сегментів. Олег прослизнув у щілину. В капсулі було тісно, довелося підібгати трохи ноги. Правда, сидіння м’яке й зручне. Перед очима — овальний екранчик. Якщо всі системи акватрона працюють злагоджено, спалахне лампочка на контрольній шкалі, розташованій якраз навпроти грудей.

Хлопець одягнув на голову шолом, наклав на руки, ноги, груди фіксатори біострумів. Тепер його організм і ця надміцна шкарлупа, начинена електронікою, — єдине ціле. Акватрон виконуватиме найменше бажання людини, подумки сформульований наказ. Біоелектричні струми шкіри, м’язів акванавта, підсилившись, керуватимуть ходовими механізмами та робочими органами. Звичайно, для повного “приборкання” акватрона потрібне тренування. І як не дивно, Олег опанував цим мистецтвом краще, ніж інші.

На контрольній шкалі зажевріла зелена цяточка. Що ж, чудово! Виходимо на дно! Завирувала навкруг вода, затоплюючи камеру, розійшлися зубці шлюзу. Хлопець пірнув у чорну безодню. Нагромадженої в акумуляторах енергії вистачить для кількагодинної роботи.

Телекамера з інфрачервоним випромінюванням оглядала місцевість лише в радіусі кільканадцяти метрів. Далі починалися сірі сутінки. Апарат гідроакустичного зв’язку давав акванавту змогу перемовлятися із залом керування біостанції. Увімкнувши водно-реактивний двигун, людина могла навіть літати над поверхнею океанського дна. Повітря для дихання добували з води спеціальні жабра.

Нарешті Олег добрів до трикутної скелі. Тут він мав зупинитися і повідомити Хоменка про своє самопочуття.

— “Садко”, “Садко”! Я — “Форвард”, я — “Форвард”! Дійшов до місця призначення, — гукнув у мікрофон.

— “Форвард”, “Форвард”! Я — “Садко”, я — “Садко”! Розпочати дослідження! — долинув із слухавки голос Хоменка.

Ноги акватрона чавили густий намул. Внизу, на дні, петляв слід якоїсь тварини. Телекамери сфокусувались на чорній зигзагоподібній лінії. Ого, ширина сягає сантиметрів п’яти. Ніби велетенський черв’як проповз. І рубчики видно…

Таких слідів Олег ще ніколи не бачив на дні. Мов відбиток двох велосипедних протекторів, стулених до купи. Чи не молюск пересував тут свою мушлю, відштовхуючись од дна м’язистою “ногою”? Треба помізкувати. Тоді б у намулі відбилася б низка заглибин, а не суцільна стрічка з вузесеньких рубчиків.

Хлопець уявив, як він принесе у відсік акватронів невідому науці тварину, велику, небачену раніше. Вкине її в акваріум. Потім викличе Усольцева із залу керування чи лабораторії. Біолог відчинить двері і одразу здивується. Всі поздоровлятимуть, дякуватимуть. Він зробить внесок у науку. Хіба не звучить: “Школяр Олег Яковенко відкрив невідомий вид донної тварини?” Отже, навздогін за здобиччю!..

Ноги акватрона ступали обабіч зигзагоподібної лінії. Олег забув про все на світі, окрім цього чорного мережива на сірому тлі намулу. Слід виписував петлі навколо плескатих кам’яних брил і тягнувся в далечінь. Врешті-решт він почав здаватися Олегові безкінечним. Хлопця охоплював азарт. І акватрон відповідно прискорював ходу. Якби чиєсь розумне око могло бачити в суцільному мороці, воно б уздріло металевого велетня, що хутко крокував підводною рівниною.