День сірої хвилі
Шрифт:
На трикілометровій глибині дельфіни не могли стати в пригоді акванавтам. Кілька днів поспіль тварин не випускали з басейну, і вони розважались, як тільки вміли. Коли самець відпочивав, самка чатувала. Потім їхні ролі змінювалися. Голос інстинкту владно промовляв і в цих тваринах, які вже отримали від людей добру “освіту”. Навіть тут, у пластиковому басейні, наповненому відфільтрованою водою, він ще говорив на повний голос. Дельфіни ніби продовжували вести сповнене всіляких небезпек життя…
Хоменко розумів, що, попри всю цю метушню, тварини дуже нудьгують. Тому він кілька разів на день
У дельфінарій зайшов Усольцев.
— Тобі не здається, — звернувся він до Хоменка, — що в хлопця псується характер?
— Ти про Олега? Поки що я задоволений ним.
— Я завжди потерпаю, коли Олег виходить на дно! — мовив Усольцев. — І як ти тільки наважився його взяти?
— А я не шкодую. Хлопець посів перше місце на Всесоюзній шкільній олімпіаді з морської біології, — відповів Хоменко. — Ми в його віці не знали й десятої частини того, що тямить він. Через кілька років країні будуть потрібні сотні акванавтів. І зваж на головний приз, завойований ним… Участь у серйозній науковій експедиції! З іншого боку, хлопець — чемпіон міста з плавання й непоганий аквалангіст. Цілком доріс, щоб впоратись з акватроном. Як на мене, Олег непогано допомагає нам. Вважаймо, що на борту не троє, а четверо дослідників.
Акванавти повернулися в зал керування. Два телеекрани були погашені, на третьому, бічному, мерехтіли кадри з безкінечного фільму про життя глибоководного світу. Довга тонка риба-вудильник підстерігала жертву, розмахуючи гнучким спинним плавником із світлою плямою на кінчику…
Бортінженер Воронцов сидів у кріслі за пультом і записував на планшеті результати гідролокації дна.
— Олег не виходив на зв’язок? — запитав Хоменко.
— Ще ні, чекаю його виклику з хвилини на хвилину.
— Він мав би вже повідомити про себе, — сказав Усольцев, глядячи на годинника.
У цю мить зазумерила радіостанція. Хоменко натиснув відповідну кнопку — металевий передзвін припинився. Натомість в зал посипались сухі, різкі звуки азбуки Морзе. Кілька разів повторювалось перше розпачливе слово.
— Та це ж сигнал СОС, — мовив розгублено Хоменко, накладаючи на голову нікельовану пругку дугу з навушниками, — хтось поблизу зазнав катастрофи.
За хвилину він записав радіограму на аркуші паперу. Троє акванавтів припали очима до кострубатих рядків: “СОС! СОС! СОС! З борту грецького корабля “Геркулес”. Сталося нещастя. Зчинилася паніка. Поспішайте на допомогу! Наші координати…”
— Кілометрів за двісті. Встигнемо! Що там у них — пожежа, вибух, підступний риф? — висловлював здогадки Воронцов. Та рація мовчала. Невидимий електромагнітний міст, один кінець якого завдяки радіобую занурився аж на трикілометрову глибину, одразу ж розірвався. Лише ледь-ледь жевріли індикатори. На роздуми акванавтам лишалось кілька хвилин.
— Треба мерщій
— А Олег? — нагадав Воронцов.
— Егей, Олег же на дні! — вигукнув начальник біостанції.
Його очі враз потьмяніли, попелясті зіниці втратили свій звичний блиск, пригасли.
— Доведеться брати пеленг. Ми пошлемо за ним гінця.
І Воронцов, і Усольцев одразу ж зрозуміли, що мав на увазі їхній керівник. В одній з чарунок нижньої частини біостанції містився глибоководний дім — невеличкий розвідувально-рятувальний апарат, розрахований на двох акванавтів. Завдяки кільком гідравлічним ногам він досить швидко пересувався дном, міг також легко спливти на поверхню океану і долати значні відстані. Зайти всередину і задраїти люки можна за дві—три хвилини. Потім відсунеться сегмент днища біостанції, і глибоководний дім опиниться на дні.
— Йди, Володимире, — звелів Хоменко. — Що робити далі, сам знаєш. Запеленгуєш Олегів акватрон і рушиш йому назустріч. Викидайте на поверхню радіобуй і чекайте виклику. Нам буде потрібна ваша допомога.
— Треба попередити Олега, — запропонував Усольцев.
— Ні, немає сенсу, — вирішив Хоменко, — не варто передчасно хвилювати хлопця. Воронцов сам скаже все, що потрібно.
Півгодинна затримка в той час, коли якесь судно зазнало катастрофи, — ой, як багато! Бортінженер, зітхнувши, поспішив виконувати наказ Хоменка. У найвіддаленішому відсіку підняв люк і шугнув крізь вузьку горловину всередину глибоководного дому. Автоматично увімкнулося електричне освітлення. Акванавт обвів поглядом ребристе склепіння, невеликий пульт управління, два крісла перед ним. Порівняно з простором центрального залу біостанції тут було надто вже тісно. За ним із глухим скреготом зачинився люк. Відтак апарат схитнувся. Телеекрани оповила густа хмара намулу. Значить, біостанція відірвалась від дна, лишивши на дні своє мініатюрне дитя.
Що ж, час викликати Олега. Бортінженер увімкнув апарат гідроакустичного зв’язку і в ту ж мить здригнувся — на панелі виклику блимнуло зелене вічко. Залунав голос Олега:
— Я — “Форвард”, я — “Форвард”! Викликаю “Садка”.
Кодова кличка “Садка” за попередньою домовленістю була присвоєна Хоменкові. Бортінженер назвав свій позивний:
— “Чорномор” слухає! Як ти там, Олег? Чому не зв’язався із біостанцією раніше? Живий-здоровий?
— Я вже хотів повертатись, але на дні проповзла якась дивна тварина… Потім я побачив корабель…
— Який ще корабель на дні?! Тут, у цьому місці?! Що ти говориш?
— Затонулий корабель, мабуть, античний… Я підійшов до нього, забувши, що треба повідомити про свої координати.
— Погано ти вчинив, друже, — мовив Воронцов. — Там корабель тоне. Навіщо забрів так далеко? Хоменко лишив мене тут, у глибоководному домі. Бери мій пеленг і рушай. А я піду назустріч. Чим швидше ми зустрінемось, тим ліпше. Біостанція нас незабаром викличе.
— Гаразд! Я вже йду.
Воронцов зафіксував пеленг Олегового акватрона. Добре, що керувати глибоководним домом напрочуд легко. На сірому намулі майже рівною лінією тягнулися сліди ніг хлопця. Раптом вони різко повернули вбік. Що ж сталося з Олегом? Чому він зробив такий зигзаг?