Чтение онлайн

– Мені розповіла Ліліас все про … Данноттар! – все ще боячись вимовити ненависне ім'я дружини Дункана, раптом люто скрикнула Маргарет. – Твоєї сестрі про це повідав найдорожчий Донован! До речі, якщо ти ще не знаєш: Купідон пронизав їхні серця однією стрілою! – спробувала поранити МакКоула звісткою нещасна. Брова Дункана поповзла вгору. – Заздрю Ліліас: вона кохає і кохана у відповідь! Але тебе також покарає доля, як і мене! Ти не станеш коханим ЇЙ…

– Що ти говориш, Маргарет! Ти навмисне робиш мені боляче! Ліліас цнотлива! – він, вражений новиною про зв'язок Ліліас і Донована, не відразу вловив сенс останніх вимовлених пророчих, на її думку,

слів. А то, що Маргарет заявила пізніше, змусило його остовпіти зовсім:

– … І саме Я подарую тобі первістка! – ці слова прозвучали, як грім.

Дункан пильно подивився їй в очі, шукаючи в них іскру правди цієї гучної заяви, потім опустив погляд на її черево, ніби воно за неї могло підтвердити слова Маргарет. У нього буде дитя! Ще один МакКоул! Первісток, але не спадкоємець! Це рок!

– Як жорстоко – блага вість, що несе тривогу і нові випробування тобі і мені! Чому ти не відкрилася мені раніше?! – видихнув глава клану. – Як же так? Ти запевняла, що безплідна … що п'єш для спокою потрібні настойки з трав … – розмірковував уголос ошелешений Дункан. – Доля!

Він став ходити по кімнаті, хвилюючись і радіючи одночасно. Потім різко зупинився і промовив:

– Я визнаю дитя! Дам йому ім'я, оточу турботою та увагою! Але ти повинна зрозуміти: твоя вагітність і народження дитини нічого не змінять! Моя дружина – Равенна МакКоул! Така воля короля і небес!

Джессіка присіла поруч з грубо збитим ліжком Норміни. На ньому нещасна покоївка стогнала від болю, незважаючи на те, що служниця Гленна, яку в допомогу покликала «господиня» замку, з перших хвилин здогадалася вдатися до лікування ченця Іегена. На щастя Джесс, цей чарівник-старий залишився в фортеці Данноттар, щоб вести догляд за пораненими під час недавньої облоги, зокрема за Мораєм Локслі. МакКоул-старший довіряв Іегену, шанував його за дар лікування і любов до наук. З розмови з монахом (він виявився балакучим) Джессіка зрозуміла це, як і те, що багатьом знанням її чоловік зобов'язаний саме Іегену. Він пишався, що мав славу наставника славного МакКоула-старшого!

Джессіка з цікавістю спостерігала, як чернець, щось толок у дерев'яній ступці, періодично виголошував пошепки якісь слова молитви, а потім старанно і акуратно наносив отриману з цілющих трав зелену суміш на відкриті рани Норміни. Заздалегідь він дав випити страждальниці принесену з собою настоянку. Вона виявилася болезаспокійливим і снодійним засобом. Змучена покоївка дуже скоро забулася милостивим сном, не реагуючи на дотики рук цілителя.

Деякий час в кімнаті панувала тиша, але раптом ченцеві довелося відволіктися на слова леді Равенни.

– Ви добре знаєте Дункана, Іеген! Чи міг він віддати таке страшне розпорядження про покарання бідолахи? – Джессіка не хотіла ставити це питання, яке мучило її, але воно по-зрадницькому вирвалося з її вуст. Справа в тому, що вона згадала, коли в бреду лихоманки, чула загрозу Дункана – відшмагати покоївку за «уявну брехню» про її самозванство. Значить, і він запросто міг бути катом!

– Дункан? Не думаю! Але напевно не знаю! А ось Річард любить такі веселощі! – спокійно відповів Іеген, видно, який звик до таких забав знаті.

– Веселощі?! – обурилася Джесс.

– О! Річард – знаменитий витівник! Його приваблюють розваги такого роду. Він дуже охочий до знарядь тортур, кривавих побоїщ, полювання на собак – вважає приємним видовищем і … багато чого ще! – Іеген вчасно осікся, побачивши безкровне обличчя співбесідниці. – Але краще вам не знати

цього. Свого часу його нікчемну натуру стримував Фергус МакКоул. Зараз – Дункан, якщо не знаходиться у військових походах або серед столичних запрошених в свиті Вільгельма. Король любить суспільство мого вихованця, – останні слова звучали з гордістю. – Дункан здогадується, що невгамовна поведінка Річарда викликана мимовільною заздрістю і безвихіддю, бо не він є первістком Фергуса і спадкоємцем родового замку МакКоулів. Звідси все погане і огидне в діях Річарда. Через любов до брата Дункан оберігав весь цей час Річарда, робив все можливе, щоб він не потрапив зі своєю буйною головою в королівський стрій воїнів. Але сили армії Вільгельма слабшають, в цей раз і Річарду доведеться проявити військову доблесть. Дункан випросив у сюзерена для брата відстрочку до наступної весни, в надії, що кампанія англійців скоро закінчиться і настане мир.

– Значить, мій чоловік зараз відправився на війну?! – в її голосі промайнули нотки полегшення, а в глибину свідомості закралося, дивна річ, розчарування: «Можливо, його я більше не побачу…»

Іеген підняв брову, дивуючись її питанню.

– Напевно, порадую вас – ВИРУШИВ в поганому настрої і в передчутті біди, чого раніше з ним не було! – раптом обурився монах. – Він дуже хоробрий воїн і хороший глава клану! Домочадці і слуги будуть сумувати за ним! Вам не зрозуміти цього! Ви знаєте його, як ворога і нелюба-чоловіка! Дано вам буде пізнати його, як доброго християнина, прекрасного сім'янина, турботливого і люблячого чоловіка?! Або Вам судилося тепер лише почути про нього, як про ревного слугу Шотландії, що так і не повернувся з поля бою?! – в словах старця стільки смутку й печалі відбилося, стільки батьківської любові до Дункана МакКоула і страху за нього.

«Чи так вірні його хвалебні слова?! Або це просто сліпі почуття і затята відданість главі клану? » – промайнув сумнів в голові Джессіки. Але вона скромно промовчала. А що відповідати? Дійсно, хіба вона знає Дункана МакКоула, що став їй загадковим чином чоловіком. Та й взагалі вона не знає цілий світ, в якому опинилася! Її уявлення про Середньовіччя складалися тільки з книг. А зараз вона перенеслася на сотні років назад і стала мешканкою замку Данноттар! Хіба не чудодійство?!

Врятувала Джессіку в незручний момент Гленна. Вона заглянула в кімнату Норміни і повідомила:

– Леді, тепла ванна готова, вам слід поквапитися, щоб не застудитися. До того ж сер Річард наказав подавати сніданок і велів вам доповісти, що очікує вас до нього.

Джессіка, після слів служниці ще більше закуталася в плед, який їй Гленна і накинула, перед тим, як стала готувати їй воду для купання. Вона була все ще в наскрізь мокрій нічній сорочці, з вологим волоссям і боса. Гленна подала їй зовсім простого крою шкіряне взуття, ймовірно, домашні черевики, настільки нехитро зшиті, що відмінностей лівого і правого не спостерігалося. Джессіка поглядом віддячила її, ще раз глянула на сплячу Норміну і, залишаючи убогу кімнату покоївки, нарешті, відповіла Іегену:

– Я буду рада вашим молитвам про швидке і благополучне повернення в свої володіння Дункана МакКоула.

– Сподіваюся, Всевишній почує їх, і в наступну відсутність вашого чоловіка з тієї ж причини ці молитви ми підносити будемо з вами разом.

* * *

Коли Джессіка Паркенс за допомогою Гленни привела себе в належний вигляд, її відвідало бажання залишитися в своїх покоях і подумати про своє становище наодинці. Подумати про свої подальші дії і можливості. Вона спокійно сказала про свої наміри нікуди не йти служниці.