Чтение онлайн

— Поліція! — закричала вона, обвиваючи його ногами.

Харрі відчув, як пульсує все його тіло.

— Ґвалтують! — прошепотіла вона і вкусила його за вухо.

А потім вони лежали і разом дивилися в стелю.

— Я б хотіла… — почала Бірґіта.

— Чого?

— Та ні, нічого.

Вони встали і почали одягатися. Поглянувши на годинник, Харрі зрозумів, що запізнився на ранкову нараду. Він зупинився біля дверей і пригорнув її.

— Здається, я знаю, чого б ти хотіла, — сказав Харрі. — Ти б хотіла, щоб я що-небудь розповів про себе.

Бірґіта

поклала голову йому на плече:

— Я знаю, тобі це не подобається. У мене таке відчуття, ніби з тебе все доводиться обценьками витягувати. Що твоя мати була добра і розумна жінка, напівсаамка, і що вона померла шість років тому. Що твій батько читає лекції в університеті і, хоча йому не подобається, чим ти займаєшся, ніколи тобі про це не говорить. І що людина, яку ти кохаєш над усе на світі — твоя сестра, — «зовсім трохи» страждає на синдром Дауна. Ось що мені хочеться дізнаватися про тебе. Але мені важливо, щоб ти сам хотів мені про це розповідати.

Харрі погладив її по шиї:

— Тобі хочеться дізнатися щось серйозне? Яку-небудь таємницю? — Вона кивнула. — Але таємниці зв’язують людей, — прошепотів він їй на вухо. — А це не завжди те, що потрібно.

Вони стояли в коридорі і мовчали. Харрі затримав подих.

— Усе моє життя мене оточували люблячі люди. Я мав усе, про що просив. Коротше, незрозуміло, чому я став таким, яким став…

Подув вітру з вікна погладив Харрі по волоссю так легко і м’яко, що він мимоволі заплющив очі.

— …Алкоголіком.

Він сказав це твердо і, напевно, голосніше, ніж слід. Бірґіта пригорнулася до нього.

— У Норвегії не так-то легко вилетіти з державної служби. Можна бути некомпетентним — це нічого; неробою — дурниці; начальство можна взагалі обкладати словами — байдуже. Загалом, що хочеш, те й роби: закон захищає тебе в усіх випадках. Окрім пияцтва. Двічі заявишся на роботу в нетверезому стані — вилетиш зразу. А свого часу було легше полічити дні, коли я приходив на роботу тверезим.

Він відпустив Бірґіту від себе і заглянув їй у лице — йому було важливо побачити її реакцію. Потім знову пригорнув її до себе.

— Так чи інак, але я якось жив. Ті, хто про щось здогадувався, вважали за краще дивитися крізь пальці. Напевно, їм слід було на мене донести, але в поліції своя кругова порука.

Якось увечері ми з товаришем їхали на Холменколлен, щоб поставити пару питань одному хлопцю у справі про наркотики і вбивство. Ми його ні в чому навіть не підозрювали, але коли, подзвонивши в двері, побачили, як він на скаженій швидкості виїжджає з гаража, вскочили в машину і почали переслідування. Включили «мигалку» і помчали на ста десяти по Серкедалсвеєну. Машину трохи заносило. Разів зо два ми чіплялися за край хідника. Мій товариш хотів був сам сісти за кермо. Але я був такий захоплений переслідуванням, що тільки відмахувався.

Що сталося потім, Харрі довідався від інших. У районі станції Віндерн з автозаправки виїжджав автомобіль. За кермом сидів хлопчина, який тільки-тільки отримав права і заскочив на заправку купити сигарет для батька. Поліцейська машина протягнула його автомобіль через огорожу, зачепила будівлю поряд із зупинкою, де двома хвилинами раніше стояли п’ятеро-шестеро людей, і зупинилася по той бік колії. Поліцейського, що сидів побіч Харрі, викинуло

через переднє скло — він пролетів метрів двадцять і вдарився головою об стовпчик огорожі. З такою силою, що той погнувся, а для встановлення особи поліцейського знадобилися відбитки пальців. А хлопчина, що сидів за кермом другої машини, так і залишився паралізованим — від шиї і нижче.

— Я приїжджав провідати його в містечко під назвою Сюннос, — вів далі Харрі. — Він ще мріє коли-небудь сісти за кермо. Мене тоді знайшли в машині з травмою черепа і рясною внутрішньою кровотечею. Кілька тижнів валявся під крапельницею.

Щодня приходили мати і сестра. Сідали по обидва боки від ліжка, тримали його за руки. Вечорами, коли відвідувачів зазвичай не пускали, приходив батько. Сильний струс мозку вплинув на зір, і Харрі забороняли читати книжки і дивитися телевізор. Йому читав батько. Сідав упритул до ліжка і шепотів на вухо (щоб дуже не стомлювати сина) своїх улюблених письменників: Сигурда Хоеля і К'яртана Флейстада.

— Одну людину я вбив, другу на все життя зробив калікою і все одно залишився оточеним любов'ю і турботою. А опинившись у загальній палаті, насамперед попросив сусіда, щоб його брат купив мені півлітрову бляшанку джина.

Харрі замовк. Бірґіта дихала рівно і спокійно.

— Здивована? — запитав він.

— Я зрозуміла, що ти алкоголік, ще в першу нашу зустріч, — відповіла Бірґіта. — У мене батько алкоголік.

Харрі не знав, що на це сказати.

— Що було далі? — запитала вона.

— Те, що було далі… те, що було далі, стосується лише норвезької поліції. Мабуть, цього краще не знати.

— Ми зараз далеко від Норвегії, — сказала вона.

Харрі міцно її обійняв:

— Я і так сьогодні багато розповів. Продовження — в наступному числі. Мені вже час. Можна сьогодні увечері я знову прийду в «Олбері» і відриватиму тебе від роботи?

Бірґіта посміхнулася трохи сумно — і Харрі зрозумів, що з цією дівчиною все буде набагато серйозніше, ніж він гадав.

— Пізненько ти прийшов, — констатував Водкінс, коли Харрі увійшов до кабінету і поклав йому на стіл кілька ксерокопій.

— У менe jet-lag, [29] — відповів Харрі. — Є новини?

— Так, почитай. Юн Суе відкопав давні справи про зґвалтування. Зараз вони з Кенсинґтоном саме їх вивчають.

Вирішивши, що спершу необхідна чашка гарної кави, Харрі попрямував до їдальні, де наштовхнувся на веселого Маккормака. Вони замовили по порції white flat [30] і сіли за один столик.

— Телефонували з апарату міністра юстиції. А їм телефонували з норвезького Мін’юсту. Я якраз розмовляв із Водкінсом і так зрозумів, що у вас уже є хтось на прикметі?