Михайло Драй-Хмара, Гальченко Сергій

Михайло Драй-Хмара

на обложку

Гальченко Сергій

Шрифт:

1928

Черкаси

Присвячую черкаським друзям

Дніпром, сосновим бором і смолоюповіяло од споминів моїх.Як солодко вечірньою добою,коли ще моря гомін не затих,чекати ритмів іншого прибою!Я сам їх зустріваю. Лиш горіх,та гори, та пожовклі кримські трави.……………………………………………….Октави родяться… Донедавній сумпливе з очей моїх за сині гориі лине до Дніпра, де срібний шумкипить під веслами, коли просторип’яніють од весни, од ярих думі каламутять виднокруг прозорий!Нехай минущий утриває час —ніколи не забуду я Черкас.І дому на горі я не забуду,де вчився, де гімназія була…Даруйте, дехто, може, не без нудупригадує собі журнал, «Кола»,інспектора,

латинника-маруду, —а я сміюсь, не пам’ятаю зла:далеко одійшли од нас мундури,і карцер, і гімназіальні мури.Та я тоді до них не скоро звик,як, сівши на дубовій шкільній лаві,уперше став ламати свій язикна кшталт столичний, і слова ласкавіміняти на чужі; немов індик,повторював я чудернацькі вправи.Дарма! Наука в голову не йшла:я серцем линув тільки до села.Мені ввижалися лани, діброви,завода, кучерява і лунка;я чув леління рідної розмовиі тихий шепіт верб коло ставка…А хитрий ментор вирушав на «лови», —і раптом кремезна його рукамене виводила із царства мрії —в «кутку» зникали всі мої надії.З «кутка» я оглядав товаришів.Зайдиголови бралися на штуки:одні з кишень пускали горобців,а другі, миттю натягнувши луки,стріляли в них. Щоб заглушити гнів«іхтіозаврів», брав між закаблукипружини кашкетові «камчадал»і бринькав, і іржав, як Буцефал.Тоді ішов директор на підмогу.Вся класа становилася у фронт,коли з’являвся він біля порогу.Суворий звіздознавець брав «на понт»,та всі мовчали, й певну перемогуми здобули б, якби не Горизонт:підлиза, боягуз, душа лакейська.………………………………………………«Мисливцям» вовчий видали білет,«музикам» же по три за поведінкупоставили, і походив кастетпо зраднику, як пізно з скейтінг-ринкувертавсь додому (стрівшись t^ete-`a-t^ete,він довго пам’ятав оцю нагінку), —а потім все пішло, як і раніш,і вічно з «олівцем» дражнився «книш».Урок скінчився. Дзиґарі із залипробили три – пора додому йти.І всі ми йшли голодні, як шакали,бешкетник на стовпах писав хрести,гульвіси ж у кондитерській питали,чи продаються ярма й хомути,і в електричні дзвоники дзвонили,тікаючи відтіль, що було сили.

1928

В Галичині

Сонце зайшло за Дністром.

Скрізь, куди око погляне —

одсвіт на водах багряний.

Сонце зайшло за Дністром.

Кров’ю взялася ріка.

Мов блискавиця із тучі,

червінь палає на кручі.

Кров’ю взялася ріка.

Звідки ж тече ота кров?

З Галичини? З Буковини?

Бачать Карпат верховини,

звідки тече ота кров.

Бачать і стогнуть вони!

– «Тіло роз’їли кайдани,

давні відкрилися рани» —

бачать і стогнуть вони.

– Встали примари старі:

Лаща1, Чарнецького2 тіні!

Серед нової Руїни

встали примари старі.

Хто там на вежі живий?

Слухай: від брата і ката

воля козацька розп’ята!

Хто там на вежі живий?

Сонце зайшло за Дністром.

Скрізь, куди око погляне,

одсвіт на водах багряний.

Сонце зайшло за Дністром.

(З Й. Махара)

Немов обідрані курки,що тупо долі ждуть лихої,стоять невкривані хаткив фаталістичному спокої.Солома й глина – от і все,чим заліпили трухлу сошку,а вітер стінами трясе,і кожна хилиться потрошку.Лиш соняшників юна січ,піднявши золоті забрала,зорить на сонце – віч-у-віч,і в погляді – пиха зухвала!А біля плоту схудлий песпротяжно виє в дике поле —оце ж і край такий увесь,і скрізь таке убозтво голе!

1928

«Померкло сяйво позолот…»

Померкло сяйво позолот

на древніх банях Ярослава,і сонце – як затертий злот,і слава – як гірка неслава.Забуто свято перемоги,усякла печенізька кров, —зосталися сліди убогі:руїни брами та церков.Стою над порохом віківі думаю: пройшло могутнє…І раптом

череда гудківнеждане розрива майбутнє.

1929

«Ми тільки гралися з тобою…»

Ми тільки гралися з тобою —душа коханням не цвіла, —а за широкою рікоютремтіла голуба імла.І ми пішли туди обоєрожевий ранок зустрівать.Гуділи вітрові гобоїі пахла росяна трава.Пустило сонце гострі жала,ти пісні зачала співатьі піснею причаруваламене, веснянко степова.Тоді любов, як сніп горючий,що мчиться в колесі з горий Купала осяває з кручі,шалено вибухла й горить.Із того часу, мов примара,іду я за тобою вслід.Над нами громовиць отара,а поміж нас тернистий глід.Поперед мене, легкокрила,у далеч полинула ти.Хотів би стать – і вже несилаод тебе очі відвести.Не знаю, що це: щастя? мука? —цей весняний трояндний герць?Я тільки знаю, що розлукачиєсь розіб’є з наших серць.Ми вже не граємось з тобою,і туга коло уст лягла…Скажи: що робиш ти зі мною?куди мене ти завела?

1929

Любці колессі1

У серці троянди і буз:несе мені радість антена,прозору, як тіло медуз,легку, як мазурки Шопена.Я нюхаю світло і звук,я чую, як грає проміння,я бачу: на цвинтарі мукнове проростає насіння.О пращури прийшлих віків,в музику закохані діти,для вас я всю душу розрив,скарби, найдорожчі у світі.У серці троянди і буз:несе мені радість антена,прозору, як тіло медуз,легку, як мазурки Шопена.

1929

«По кліті кованій, з залізними дверима…»

По кліті кованій, з залізними дверима,зневажений, але величніший, ніж бард,в незриме дивлячись тужливими очима,усе з кутка в куток ступає леопард.Повільний, гордий хід – мов огниками блимаплямиста шерсть. Кругом розмови, сміх, газард,а в’язень в джунглях снить, де пуща несходима,де гнуться лотоси і квітне пишний нард.Поете, це – твоя така химерна доля:пручатись, борсатись у путах суєтиі марити про рай, як Піко Мірандоля1.До синіх берегів, мов золота гондоля,пливе замріяна твоя журба… а ти…а ти волочиш тут кайдани Атта Троля2.

1929

«Спустившися на саме дно копальні…»

Спустившися на саме дно копальні,шахтар в печі, немов підземний гном,рубає вугіль чи руду кайлом,прорізує фершлаги, штреки дальні.Не в сон химерний, не в тіла астральні, —в огонь, в доменний, золотий Гольфштромкамінний перетворюється лом —залізу й криці гімни тріумфальні.Поете, поринай у вир буття,у будні, в хащі днів, у твань життя,і ти здобудеш дивні самороди.Шліфуй, обточуй райдужний опал,вкладай всю душу в дорогі клейноди,для людства – це найвищий ідеал.

24. IX.1930, Сочі

Victoria Regia [9]

Три ночі ти, красуне величава,цвітеш, розклавши на воді листи,великі і округлі, мов щити,а серед них хрещатий Лебідь плава.Як гірський сніг, спочатку ти білява,а потім у зеніті ліпоти,немов фламінго, рожевієш ти,нарешті, огневієш, мов заграва.Це – дивна путь моїх метаморфозсеред метелиць, хуртовин і гроз,ясна, чудесна, райдужна тріада.Мій перший квіт – то лілієвий дзвін,у другому – трояндних мрій принада,в останнім – пристрасті яркий рубін.

Вікторія королівська (лат.).