Чтение онлайн

Перевага в лічбах Руси, яка встигла передати своє ім’я і підвладним їй ватагам, забезпечила перевагу її імени перед іменем варягів. Руссю почала зватися заснована варягами у Києві держава.

На початку X віку («Пов[ість] вр[еменних] літ», 882) Олег з ватагами словен, кривичів, мери, чуди й веси рушав на Царгород й по дорозі підбивав Київ. В ті часи Київ уже був відомим політичним і торговельним центром.

Про похід Олега візантійські джерела мовчать, але сама особа цього князя історично цілком певна (умова з греками), єврейський документ, де згадується Halgu або Helgu – цар Русії, що напав по намові грецького царя Романа на хазарське місто Самбараю (акад. Коковцов «Самбарай Тмутаракань»).

Діяльність

енергійного Олега забезпечила розвиток могутности української держави. Межі держав. Літопис: «і б обладая Олег поляне и древляне и севряне и радимичи». Кривичі та словени були новими межами держави (доказ: в умові згадується тільки три міста: Київ, Переяслав і Чернігів).

Ігор – наступник Олега. Відносини неясні (Почат[ковий] літ[опис] – Ол – отаман Ігоря. «Повість [временних] літ» – Олег – родич і опікун Ігоря).

Олег, незалежний і самозванний князь, який, порвавши з новгор[одцем] Рюриком, став на чолі народних ватаг і пішов на Царгород (порівн. Аскольд та Дір). Смерть Олега, а може, боротьба з ним, перевела Ігоря на Київський стіл.

Ігор пішов з тими ж ватагами, яких раніш повели з півночи на південь Аскольд та Дір, а потім Олег. Коло 940 року Ігор посідає Київ.

Похід на Царгород падає на 941 рік. Ігор, син новгородського князя Рюрика. При ньому відбулося об’єднання Києва з Новгородом.

Державна міць Києва при Святославі направляється не на внутрішнє будування, а на завоювання. З Візантією українська держава була в умовних відносинах (умова 945 p.).

Подорож Ольги до Царгороду.

Святославу довелось вести боротьбу з хазарами. Вкоряються в’ятичі і Тмутаракань. Але печеніжські орди з нападом каганату не дають спокою. Двічі вони нападають на Київ (під час східного походу на хазар, косогів і під час походу на греків). Незважаючи на небезпеку зі сходу, Святослав втягується в похід на Візантію. Це хвилі того руху з півночи на південь, який розпочався ще в IX століттю: Святослав і його ватаги шукають здобичі, ними керують хижацькі інстинкти.

По смерти Святослава вчинився розпад укр[аїнської] держави: новгор[одська] північ визволилась від київського панування.

Новгородський князь Володимир, син Святослава, об’єднує північ і потім направляє свої ватаги (слов’яне, кривичі, чудь та варяги) на південь для добування Києва. Варяги обкладають податками Київ. Володимир відсилає їх на службу до грецького імператора – так виродились нові форми стихійних рухів [нрзб.].

Володимир об’єднує всі східно-слов’янські племена й прилучає державу до Візантійської цивілізації. Похід на греків має вже державну мету закріпити торговельні зв'язки (безпосередні): Володимир повертає Корсунь. Внутрішнє будування: міста по Десні, Сулі, Трубежі, Острі, Стугні. Міста ці заселюються тими елементами, що стреміли на південь для добування Царгороду; «и поча нарубати мужъ лучше отъ словнъ и оть кривичъ и оть чюди [нрзб.] и отъ сихъ насели гради; б бо рать отъ печенгъ и б воюяся съ ними и одолая имъ».

Об'єднання усіх східних слов’ян під українською державою ясно витікає з відомостей про розподіл земель між синами Володимира: до складу уділів входять і Полоцьк, і Турів, і Ростов, і Муром, і Тмутаракань.

Розпад східно-слов’янського племени і його мови – VII–VIII вв. Віко-середнім стремлінням доби доісторичної ставляться проти доосередні рухи й доби історичні.

Об’єднуюче значіння процесу утворення Київської держави. В цім процесі брали участь не тільки сіверяне, деревляне, поляне, дуліби й тиверці, але й кривичі та слов’яне, які стреміли на південь для добуття Царгороду. Відціля живе межи ними єднання. Під впливом останнього стиралася етнографічна й діялектична окремішність. (Окремішність ця повинна була виступити різко після того, як східно-слов’янські племена втягнулися

в сфери ріжних культурних районів [нрзб.]).

Заснована в межах, природно тяжівших до Візантії, українська держава зробилася провідником єдиної візантійської культури на всім обширі об’єднаних нею племен.

Об’єднуюче значіння християнства: Київ, Новгород, Ростовський край; тільки східні в’ятичі приймають християнство в XII в. Кращі люди вийшли з півночи на південь.

Новгород пориває з центрами балтійської культури й обертається лицем до Києва та Царгороду. Зруйнування хазарського царства відірвало в’ятичів від східних впливів і повернуло їх також лицем на південь.

Об’єднуюче значіння Києва яко міського центру. Присвоєння благ цивілізації йде незмінно одним шляхом: у всякі часи й при всяких умовах культура проникає у всяку країну через її міські й торговельні центри. Купці, городяне, керуючі кляси з’являються її розповсюдниками.

Цю обставину треба мати на увазі, коли йде річ про вміння в мові. Безперечно, що мова Києва, «матери градовъ рускихъ», розповсюджувалась купцями й урядовцями і поза межами її виникання.

В основі своїй мова Києва була мовою українського племени полян, але позаяк у Київ сходилися і північно-руські кривичі і східно-руські в’ятичі, то з мови цієї вироблялася саморідна [нрзб.], яка відрізнялася трохи від говору селян польської землі (Володимир Мономах в промові на нараді перед половецьким походом вжив слово «лошадь», якого не знає українська мова й якого, безумовно, не було в мові полян та деревлян; в Київ воно попало зі сходу через в’ятичів (пор. тюрк. «алаша»).

Можливо, що в Києві поруч з [нрзб.] складалася мова освічених клясів, мова місцевого духовенства та інших книжних людей. В основі своїй це була мова староболгарська, але, попавши на Україну, вона українізувалася.

Цією мовою говорило духовенство в церквах, посли і взагалі всі ті, хто проходив ту чи іншу школу. Болгарська мова прийшла на Україну майже разом з християнством та церковними книжками, бо християнську віру проповідували у нас не греки, а болгари, учні Кирила та Методія. Українське письменництво починається з X в.; як видно з Олегової умови 911 р., велося на староболгарській мові – на підставі цього можна гадати, що староболгарська мова була засвоєна інтелігентними верствами Києва уже в X століттю. Офіційне приняття християнства всилило культурний вплив Болгарії та болгарської мови. Обидві мови Києва – [просторічна?] і мова освічених клясів – переходили відціля в інші центри української держави. А з цих елементів просочувались і в село, і в саму товщу народних мас.

Розповсюдження київської мови теж мало значіння в тім об’єднуючім процесі, про який ми говорили.

Українська мова, яка з VII по XII ст. жила самостійно, тепер на два віки злучається знову з іншими східно-слов’янськими мовами і в XII–XIII ст. переживає укупі з ними кілька спільних граматичних з’явищ. З’явища ці зароджені на Україні і відціля передавалися на північ та схід. Таким чином, до татарського наскоку Україна веде перед, стоючи на чолі усього східного слов'янства.

З яких племенних ріжностатів складався тоді український нарід?

Найбільш певні джерела: 1) вчений трактат імпер. Константина Багрянорідного; 2) український літопис.

Трактат 949 р. «Про народи» описує народи імперії та сусідні (печенігів, русів, хазар та угрів). 37-ма глава: західні печеніги межують з болгарською Угорщиною, Руссю та з підвладними їй племенами: ултинами, деревленінами, левенинами та іншими слов’янами. Деревленіни = деревлянам нашого літопису; ултини – в літопису уличани або лугичі.

Докладніше оповідає Константин про росів та підвладних їм слов’ян в IX гл. (однодревки); пороги [назви порогів грецькою мовою – нерозбірливо].