Максим Рильський, Панченко Володимир

Максим Рильський

на обложку

Панченко Володимир

Шрифт:

Безжурний, спокійний я тихо заснупід променем милим,на острові білім…(Там же, 56).

Цього «білого острова» – ідеал поетів – ми й хочемо насамперед сконкретизувати. Але передусім коротенько про саму істоту мрії. Її могутність незмірна, але природи ця могутність тієї ж, що і всесильність бога – вона не терпить жаднісінької аналізи. Досить тільки оголити корінці мрії, як маківка її теж безповоротно в’яне. І нема нічого холоднішого за мрію, якої викрито дійсні джерела. Аналізувати її для поета, що хоче «білий острів» створити – річ, що загрожує самими найтяжчими ускладненнями. А М. Рильський як-раз походження, кістяка своїх

мрій цілком свідомий.

Плещуть на вохкому березі води ясні й переливні,Наче Гомерове море старе, казкове, пурпурове,наш Одісей нам тихенько розказує спомини давніпро нерухомі полярні краї й про цейлонські діброви…(«Синя далечінь», 1922, 16).

До річи – щиру правду мовити, імена Гомера й Одісея таки ріжуть нам вухо, не тому що вони самі з себе одіозні – тільки через те, що стали вони вже загальними місцями, як ті приказки, що в них нема вже нічого мудрого, чи ті обтерті дотепи, що з них уже вивітрився всякий сміх. У нас – не криємось – єсть сумнів, чи не звичайні це прозаїзми, але це тільки побіжне зауваження, що не тичеться нашої річи.

А вертаючись до неї, мусимо сказати, що запорука успіху й золоте правило всякого фокусника (даруйте, о поети, це вульгарне порівняння!) – не розказувати, як фокус робиться. Ми, звісно, добре знаємо, що ніякої чорної чи білої магії ніде немає, але шкода й мови, що нез’ясований фокус куди разючіший за розтлумачений. Але, коли з’ясування фокусу знецінює його тільки перед публікою, то усвідомлення механізмів мрії руйнує її перед самим творцем. І справді, надзвичайно прикро кілька сторінок далі побачити «правду» про походження Гомерового моря:

Іду і сміюся – і чим я не пан,коли я щасливий, як біла дитина?Калюжа рябіє – це море блищить,на березі бродять леви й бегемоти,і птиця їй богу рожева летить,і учаться землю орать готентоти.(Там же, 26).

Сміх, що бринить у цих рядках – гіркий сміх. Хай він не манить ні нас, ні поета! Ніби тішучись з безжурного дитинства, поет, насправді, глузує з самого себе.

На стільці я їду по Сахарі,пелікани з палички стріляю,поринаю в піни Ніягари,океан на трісці пропливаю.Вчора був я лоцманом. Синілиі ревіли темнокосі хвилі…(«Під осінніми зорями», «Дитинство»).

Бо й сам поет не може не розуміти, що всі його оці мандрівки – дитяча, кінець-кінцем, вигадка. І коли багато років згодом, він пише:

Як біль зубний марудно й надокучноспливає день. Дитяча метушняне тішить ока і не пестить уха…. . . . . . . . . . . .І от я бачу прибережні піски.Ясна вода з песливістю колискипричалені гойдає кораблі,і ноги, що одвикли од земліступають чудно…(«Крізь бурю й сніг», 1925, 41–42). Покину нудні сигнатурки в аптеці,забуду дітей в пелюшках, —і поїду ловить оселедціу північних морях…. . . . . . . . . . .Під парусом біло-крилатимсам я стану, як птах,і може зроблюся піратому далеких морях.(«Тринадцята

весна», 1926, 12) —

то на тлі попереднього ці подорожі справляють вражіння тих самих дитячих фантазій, що їх сам поет необережно викрив. Заперечуючи дійсність, він не може збутись прикрої свідомости, що його мрія – це та ж таки дійсність, по-дитячи прикрашена лихтариками. І тому «білий острів» його розмито хвилями сумніву:

І те, що дійсністю здавалось —нікчемна тінь, даремний дим,і те, що в снах нам увижалось,зробилось близьким і нудним.(Під осінніми зорями, «Червоне вино»).

Ми констатуємо в поета не тільки живодайне противенство дійсності та мрії, але й творчу несилу від дійсности відірватись, щоб з мрії другу дійсність збудувати. Бо мрія, що не набула характеру безумовної дійсности, призводить зрештою поета до розірваносте між протилежностями, позбавляючи його змоги створити те, що ми від поета передусім вимагаємо – творчу синтезу свого світосприймання.

Хіба я не крапля мала,що світ необмежний одбила, —лиш ґрунту свого не знайшла,лиш крила родимі згубила.(Під осінніми зорями, 61).

Нам нема чого додати до цього признання, не один раз у поета повторюваного. Але до такого висновку він приходить після багатьох спроб свій «білий острів» знайти, і ми мусимо разом з ним відбути ці безнадійні шукання.

Природа була й буде одним з тих привітних притулків, де погноблені дійсністю шукають заспокоєння. Вона здається далекою від шумовиння боротьби, простою і разом чарівною. Корінь цього чуття – глибочезний атавізм, присмачений наївною вірою, що минуле було краще за сучасне. І природа стоїть перед очима мрійника, як символ найдальшого минулого, отже найщасливішого часу людського життя. В ній він бачить втрачений для людей рай первісного бутя – світ пастуха та рибалки («ідилія»). Ми назвемо цю віру й прагнення до вихідних джерел людськости «комплексом дикунства», і до нього М. Рильський найбільше й пробує застосувати свій «білий острів»:

Як Одісей, натомлений блуканнямпо морю синьому, я – стомлений життям,приліг під тінню сокора старого,зарився в листя і забув про все.(Під осінніми зорями, 16).

Цей мотив заспокоєння в злитті з природою виразно бринить через усі збірки М. Рильського:

Тріпоче сокір, сріблом потемнілимзнімаючись у вохку височінь, —і любо впасти на зелену тіньнатрудженим і наболілим тілом.(Крізь бурю, 47). Стоять дуби замислено і строго.Тут, перейшовши молодий самум,собі поставлю келію убогу,щільник пахучий для останніх дум.(Тринадцята весна, 11).

Мисливство й рибальство – питома праця щасливої, в уяві поета, первісної людини теж цвітуть у його поезіях рясним цвітом:

Є й досі люди: – вітер і лісиодбилися у їх очах жорстоких,в їх перегукуються голоси,загублені у давніх, сивих роках.Схилившися на конях огняних,що на боках несуть палючі тавра,женуться по заметах снігових,нагадуючи п’яного кентавра.(Крізь бурю, «Ловці»).