Чтение онлайн

В заглушених піснях, в дріб’язкових настроях, в обивательському горі пройшов він через революцію, докативсь до сімволіки й містики, а од неї помандрував в степи, в поля, на «тихі води, під ясні зорі» – в природу.

І там заспокоївся.

Травка, роса, сонечко, квіточка, жито, що колоситься, пташине щебетання, тихий вітрець – ось його основна стіхія. Як «добродетельна» міщаночка прикрашує свою кімнату працями й рожевими фіранками, так Філіпович – квіточками, й росами й травицею оздобляє свою творчість. Так любо та затишно. Сидить собі поет і милується. Повіває його ж таки «вітрець», щебечуть пташки, зеленіє травка. Просто, та й годі.

А революція – вона летить бурею, масами, трудом, боротьбою повз нього, повз обивателя, повз плакальщика буржуазії.

Можна було б ще спинитись над формальною стороною подій Філіповича, можна

було б документально довести страшну рутину, несмаковитий трафарет в ритмі, архітектониці, образі, епітеті і т. п. Але таке завдання – дуже скучне. Обмежуюсь цілком тією загальною характеристикою, в цьому відношенню, котру я дав раніше.

Неокласіка в українському письменстві не тільки реакція і протест проти політичних і соціяльних форм, данних революцією, вона в такій же мірі опозіція (і активна) проти революційних течій в самому мистецтві, її завдання – затримати прискорений темп революційних процесів в поезії, законсервувати ледарство, пасивність, звиклі форми, образи, банальні світогляди, застерегти в письменстві почесне місце для міщанина, зручно улаштуватись на затишному «парнасі».

Під кожним поглядом, роль неокласіки – негативна! Як культурний чинник неокласіка вносить розложення, елементи загнивання, безсилого скиглиння. Від неї віє духом сморіду й смерти, бо вся вона не з живими, а з мертвими – проти живого.

Газета «Більшовик». 1923, 23 вересня

Прошу шановну редакцію не відмовити в надрукуванні оцих кількох слів.

З приводу моєї книжки ліричних поезій «Синя далечінь» дехто з критиків – що загалом і бачить у книжці певний хист, культурність і технічні досягнення – робить уваги щодо моєї ідеології, а звідси – ніби й висновки про мою моральну і громадську фізіономію, переплітаючи часом і з елементом чисто біографічного характеру. Біографічний підхід – особливо в наші часи – має певну рацію, бо і я, і мої критики певно зійдемось на тому, що

Поэтом можешь ты не быть,Но гражданином быть обязан.

(Здається, так сказав поет, що якраз був громадянином.) Так-от, маючи той прикрий факт, що деякі з біографічних заяв моїх критиків не відповідають дійсності, смію сказати, що моє життя, мої погляди й звички до і під час революції дуже далекі од тієї назадницької ідеології, яку бачить дехто в моїй ліриці, а моя діяльність (дуже скромна) на громадсько-освітньому полі має характер зовсім не чужий даному менту. Це – по-перше. Ті, хто знає мене і мого покійного батька – «дворянина», що ще в 60 рр. був обвинувачений у «коммунистической пропаганде среди крестьян» і з подібними ж обвинуваченнями прожив увесь вік, певно, сердечно сміються, уявляючи мою постать з епітетом «феодала». Це, дійсно, досить гумористичний епітет.

Щодо ідеології «Синьої далечіні», то 1) назва і основний настрій книжки – порив у синю далечінь, у те море невідомого (не тільки минулого, а й майбутнього) – є зовсім законний і зрозумілий у поета-лірика.

Мій «Париж» – уроєний, як каже т. Коряк. Парижа банкірів, кокоток і рантьє і я не люблю не менше, ніж товариші критики, і не білогвардійських емігрантів шукає там моє око. Рабле, що наніс таку смертельну рану фарисейству і попівству, Рембо з його інстинктовим презирством до буржуазного смаку й буржуазної моралі, вільний, віщий вітер Великої революції, творця «Les miserables» і «Клода Ге», прекрасні будинки, котрі, на жаль, обслуговують перелічених дегенератів (що не зменшує їх естетичної цінності), фіалки й траву (чи це тольки утворено для буржуїв?!) – от що люблю я в своєму Парижі; 2) і Навзікая, і Афродіта, і Фауст, і строга сонетна форма – все це, на мою думку, завоювання людини, котрими поезія в своєму розвитку так може користуватись, як користуються робітники СРСР фабриками, домами, театрами і т. п., збудованими для капіталістів. Смішно було б думати, ніби людська культура за тисячі літ не дала нічого такого, що могло б тепер людство взяти з собою на сміливий корабель, котрий пливе до будучини.

3) Старі мотиви – от що мені зосібна інкримінується. Дійсно, «тиша», «удки» і тому подібний аксаківський причандал якось не гармоніює ніби з «грохотом современности». Зауважу тільки, що це в кожнім разі мотиви не «феодальні»,

а просто сільсько-патріархальні, не чужі й найбіднішому селянинові села Романівки Родіону Очкурові, шевцеві, рибалці та мисливцеві. Далі – не вірю, щоб людина взагалі могла остільки омашинити свій дух, щоб остаточно відріктись від любові до природи. Навпаки, це капітал накладав на пролетаріат таку лапу, що він нічого не чув поза шумом машини, а вільна людина (чи вільний колектив) з радістю розпростає спину й усміхнеться назустріч сонцю, вітрові, запаху землі, рослин, звірят; ідея «садів-городів» певно тоді буде здійснена.

Коли вернемось до моїх речей, то, справді – дивно читати в 1922—23 рр. про «рибальство», «спокій» і т. п. Це не значить, що я весь час революції лише спокійно ловив рибу, а тільки вказує на одну особливість моєї психології: я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що «одстоялось» у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу. В останні часи в моїй ліриці відносно мотивів іде еволюція, і що вона дасть – побачить читач. В кожнім разі сучасність заговорила.

Кінчу проханням не робити скороспілих узагальнень і присудів посилкою на слова, здається, т. Троцького, що ніхто не вимагає од поетів неодмінно оспівування фабричної труби чи повстання проти капіталу і що сама інтимна лірика має право на існування.

Максим Рильський

23 вересня 1923 р.

Газета «Більшовик». 1923, 25 вересня

Там, де затон, латаття й лозиНезахвильованість води, —Поет, рибалка і філософ,Правдивий син Сковороди,Збагнув кріваву мудрість світа,Солону істину буття.Так яросно хитав нас вітер, —Так хижо різало життя:Від келії – тріски та попіл,Від книг – розірваний папір…Не самота, не сум, не опій,Коли горить по всій ЕвропіВ вітрах розгойданий простір!Епоха здійснення утопійІ порох спопелілих вір.Що ж? Ліпше пізно, ніж… Пробачте.Я так зворушено ради5й,Що Вам доби цієї мачтиНад лоном тихої води,Над поплавками, над вудкамиЗ’явилися. І, власне, Вам,Для кого «вічне» – не слова,І «вічність» – не могильний камінь.А ніби воздух, подув ніби,Щоденний хліб.Отcе писавМені недавно Юрій Липа:«Рибальські настрої весь часУ Рильського – як не обридне!»Й це не снобізм, це – біль за Вас, —Це так зітхнуло серце рідне.Еллада скитськая в кровіСпіва крізь плоть про сонце й роси,Але ридає буровійПро в л а с н и й Р и м.І майже позаВ страсний цей час у лознякахХовати тишу й (може)… жах.