Чтение онлайн

Увесь цей вантаж убиває Філіповича, застує його самого.

До речі, доводиться дивуватись тій оцінці, котру здобули і Філіпович і Рильський, як техники віршу, від Харківської критики. Тов. Коряк аж захлинувся від захоплення перед безперечною «майстерністю» цих поетів, картаючи їх лише шкідливу ідеологію та мотиви. На гасло т. Коряка – відгукнулись і инші. Та так простісенько і починають: Поети добрі, майстри не аби які, от тільки шкода – зміст, ідеологій прив’яли. А тоб усе було добре. Хоч у «Плуг», або «Гарт» приймай їх.

Отже, коли між Рильським і Філіповичем є значні віддалення і певний розбіг доріг, –

перший намацав нарешті свій шлях, повірив (о, це багато значить для поета) в правдивість і несхибність його, другий плутається на чужих стежках, – то все-таки між ними є багато спільного, більше спільного, ніж ріжного, є те, що творить з них обох цілком виразних представників неокласичної школи.

Це спільне полягає не тільки в одному генезесі їхньої формальної культури, не тільки в тому, що вони обидва пройшли абсолютно тотожні етапи розвитку. Це тільки, так мовити, передумови до того, що найбільше їх (і мабуть навіки) сполучує і дає однакове офарблення їхньому світоглядові. Маю тут на увазі їхнє відношення до дійсности, спосіб приймання і усвідомлення її, і нарешті, форми виявлення її – в своїй творчости.

* * *

Неокласицизм в мистецтві (французький, руський, а тепер – український) завше був тим рупором, через який кричав і корчився певний стан громадського світовідчування тої групи, що в наслідок революції та ріжних змін в класових взаємовідносинах, була позбавлена політичних і соціяльних прав, і через те, неокласика була завше опозицією, протестом, реакцією проти данних форм громадського ладу, громадського битія.

Таку точнісенько роль виконує зараз і українська неокласіка.

Щоб довести це твердження, даємо слово згаданим поетам по черзі.

Рильський – поет минулої епохи, чужої нам культури. З далекої далечини долітає до нас його замріяний, розслаблений голос. Сьогоднішній день, наша боротьба, героїчна колективна воля трудящих, їх патос – це все цілком чуже для Рильського. Доба соціяльної революції не попала в його свідомість, не стала ніяким чинником до нового світовідчування. Комплекс його уявлень, його настрої, воля – ідуть далекими берегами, від нас.

Рильський, в якомусь розвмягчені сидить на березі з удками і марить… марить… марить… Йому сняться Джіоконди, Мадонни, римські імператори, Діани, Діониси, боги й богині, стародавні парки з німфами й сатирами, алеї, де колись гуляли при місяці прекрасні панни і мріяли, як і Рильський, про лицарів і герцогів з чорними кучерями. Ввижається йому бучне заливання феодального панства, або турніри середневічних лицарів. От межі його поетичної індівідуальности.

«Трістан коня сідлаєІ їде в дальну путь………………Ізольда білорука.Ридає за вікном».

(Cт. 34).

Од «нудної» революційної дійсности, неприйнятої поетом, чужої й ворожої йому, поет повертається в світ звичних йому образів і настроїв, його найбільше вабить романтика середневічча, романтика феодальної доби (тут пропущений розділовий знак) згадає він, приміром, часи Шекспіра – англійського феодалізму, – і вже сниться Рильському:

«Блукав

я сам у браконьєрськім строї,В гаях зелених Англії старої,А вколо, в затуманеній даліПриходили і блазні й королі».

(«Шекспір», ст. 53).

Від «старої Англії» подасться поет до митичної Греції, – така знайома йому, добре уторована панськими поетами, стежка:

«Не плети для менеЗолотого невода,Ти, що уродиласьІз морської піни.Не буди, богине,Ти ночами темнимиУ душній постеліСерця молодого».

(«Сафо до Афродіти», ст. 47).

Або запалиться поет любовним екстазом. Зараз же є готовий зразок – трубадуровські (также доба феодалізму) пісні прекрасним дамам.

З манерою справжнього трубадура, озброєний мандоліною чи лютнею (не знаю, на чому грали трубадури), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятає Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить:

«Пані! В гаях поспівають каштани,Бродить кабан у пожовклих кущах…………………………….Пси мої чують ревіння ведмедя,Рвуться і плачуть. Залився мій ріг«Прощайте, міледі!»У відповідь: Сміх».

(«Стародавній роман», ст. 28).

Від «стародавнього роману» звернеться поет до своєї музи, і в молитовному благанню жерця, просить її не «зрадити його», бо, мовляв, він і так вже «випив кубок лиха до дна».

Перед Рильським переходить вся краса минулої феодальної пори, її культура, її міти й легенди, її шляхетність, музика й танці панських палаців, турніри лицарів за серце дами. Все це обвіяно у Рильського солодким смутком, терпкою тугою. В колі цих образів живе постійно Рильський. Минулий світ – йому рідний, його світ. Псіхологично, а значить, і класово – феодалізм його стіхія. За межі цього кругу Рильський не хоче й не може вийти. Над ветхим порохом «білоодежних Дездемон», над руїнами панської величі – «горько плачет» Рильський, виспівуючи на всі лади, і навіть з великим темпераментом, феодальне гнойовище.

Революції Рильський не прийняв. Клас робітників приніс другу культуру, другий побут, другі форми праці, иншу лірику й стремління. Тут немає ні Дездемон, ні Джіоконд, ні п’яного полювання, ні турнірів, ні богів і богинь. Таке все «буденне»: сільське господарство, промисловість, антирелігійна пропаганда, виховання комуністичного суспільства, важка праця і т. и. Зникли палаци, зникли пани з псарнею, зникла музика в маєтках, «дикі» селяне порозбивали в парках статуї німф і аполонів. Не трубить ріг, не виють гончаки. Все безслідно минуло. Все згинуло.