Максим Рильський, Панченко Володимир

Максим Рильський

на обложку

Панченко Володимир

Шрифт:

А ріг співає, і гукає й плаче,і бурю слів кипучих підійма…Але пощо молитви й співи ці гарячі?На їх луни – на їх луни нема.(Там же, 19).Був чи не був? Останні білі айстри —передчуття осяяних снігівя б клав йому (померлому. – В. П.) на чоло, на обличчя,я плакав-би, коли б мені не знати,що я себе – себе ж і хороню.(Тринадцята

весна, 33).

І в такі хвилини туги за нездійсненною в самому собі – мрією поетові з’являється, хоч і проклятий, а проте раз-у-раз скрізь присутній спокусник – дійсність. Це він своїми упертими вітрами, надимаючи сумнівом паруси, мов справжній демон землі, ганяв поетові кораблі по морю, неухильно скеровуючи його путь назад до вихідного пункту. Коли стомлений мандрами блідий втікач із в’язниці життя падає півнепритомний серед пустині, цей терплячий перелесник лукаво шепоче йому на вухо: «вернися до в’язниці! там такі приємні залізні кайдани! Невже ти не занудився за ними?» І втікач покірно гукає:

Хоч-би злочинні гордощі чола,хоч-би Кармен привабливо пройшлаІ задзвеніли п’яні кастаньєти!хоч-би чарок, хоч-би пороків ряд,хоч-би у персні золотому яд,хоч-би удар веселого стілета!(Синя далечінь, 19).

Він ладен уже зректися фантома, що так довго манив його.

Шуми і гуди, хуртовино,пливіть, невловимі сніги,до моря краси і спокоюзасипте на вік береги!(Під осінніми зорями, 42).

Швидко перестроївши свою ліру, не благословлячись уже в муз та аполонів, поет починає инших пісень:

Вночі, в нетопленій хатинідрімає бідний каганець.І стукає у шиби синіхолодна самотина – мрець.Із-під дірявої рядниниобличчя жовте вигляда.Це мати синадожида.(Тринадцята весна, 37).

Він навіть непевен, чи не «згрішив» він, тікаючи від того, що здавалось йому ярмом:

Тільки син твій – сивий,а такий малий —хвилі білогривійдосі був чужий.. . . . . . . .Скільки червоточин,скільки ролі й лжі…Мамо, може й злочинна моїй душі!(Тринадцята весна, 39).

Що правда, та дійсність, що поет побачив, більше прийдешнє ніж сучасне —

…І він (метеор. – В. П.) черкне щасливу землю,і світ наш буде голубимод стін золоченого Кремлюдо піль, де спить залізний Рим.(Тринадцята весна, 36), —

що правда, його дійсність присмачена всіма аксесуарами марива —

Розкотились, розшумілисьбілі хвилі по землі…Брате!

В серці задзвенілисрібнокрилі кораблі!(Там же, 40), —

що правда, в сучасному він силкується бачити «милу» своєму серцю ідилію – під акомпонімент «кірпічіків»:

Ганнусю! Сестри! Браття миле!Будинок наш! Не твій, не мій!Таке просте та зрозуміле —гармошки італійський стрій!(Там же, «Ганнуся»), —

але… порочний круг замкнено! Від дійсности до мрії, від мрії до дійсности і – поет знову починає свою нескінченну путь:

Столапий, безголовий і слизький;мене ти мучиш, ти, туманний спруте!– О друже мій! О дальній мій!– Заснуть. Заснути.(Там жe, 45).

П’ятнадцять років тому випустив поет свою першу збірку «На білих островах», і ця збірка й по сей час лишається альфою і омегою його творчости. Бо вже в ній він визначив межі свого світосприймання, далі весь час плутаючись у тих самих питаннях, що пославила його півдитяча рука. Уже в ній він замкнув себе цілком у те порочне коло дійсности – мрії, що аналізі його ми присвятили стільки сторінок. Ось порив від дійсности до мрії:

Тихіше, там, тихіш!Сон шепче, мов комиш,тобі казки чудово тихо…О мріє! Заколишмені хоч на хвилину лихо!(На білих островах, 10).

Ось втілення мрії – природа:

Гаї, поля, стави і луки,як рвуся я до вас.бо може серед вас про мукизабуду… хоч на час…(Там же, 21).

Ось мистецтво, як відхід від дійсности:

Сміх ясний, як день блакитний,не дзвенить… я сам,одинокий, безпривітнийвіддаюсь пісням.(Там же, 37).

Далі розпач:

Годі ж! Скінчилася пісня моя,годі ж… Порвалися струни…Привиди бачу кругом себе я,бачу – несуть якісь труни…(На білих островах, 34).

І, зрештою, причал назад до берега:

Вдармо ж в струни разом, браття,в золотії.розпалімо знов багаттяз іскр надії.(Там же, 46).

П’ятнадцять років розв’язував поет свої суперечності, і тепер, коли ми ставимо йому найголовніше питання: «що ти сказав?» воно збуджує тільки луну у пущах його перехресних стежок. Та й не тільки внутрішній зміст його поезій лишився незайманий з днів юности, але перші образи його поетичної уяви, цілком природньо, затримали його творчість у своїх чіпких мережах. Хто уважно читав наведені тут уривки, тому не важко буде знайти в них достатні паралелі.