Чтение онлайн

— З умовою, що я буду забезпечена від ваших ніжностей. Фелю, пересядь на моє місце, — відповіла вдова, кривлячись і сідаючи навпроти Вокульського.

— Хіба не ви, пані, сьогодні сказали, що вдовам усе дозволено?

— Але вдови не все дозволяють. Ні, пане Старський, ви повинні відучитись од своїх японських звичаїв.

— Це звичаї всесвітні, — відказав Старський.

— В усякому разі, вони не з тієї частини світу, до якої я звикла, — відрубала вдовичка, кривлячись і одводячи очі на дорогу.

У бриці

зробилось тихо. Барон з приємністю ворушив своїми сивуватими вусиками, а його наречена посмутніла ще більше. Панна Феліція, зайнявши місце вдовички поруч Вокульського, обернулася до нього майже спиною і час від часу презирливо-меланхолійно поглядала на нього через плече. Але за що? Цього він не знав.

— Ви, мабуть, добре їздите верхи? — запитала Вокульського Вонсовська.

— Чому ви так думаєте?

— Ах, боже мій! Зараз — чому. Спочатку дайте відповідь на моє запитання.

— Не дуже, але їжджу.

— Звичайно, ви добре їздите, коли одразу вгадали, що можуть зробити коні в руках такого майстра, як пан Юліан. Ми будемо їздити разом… Пане Охоцький, від сьогоднішнього дня звільняю вас од прогулянок.

— Дуже радий, коли так, — відповів Охоцький.

— От гарно-отак відповідати дамам! — вигукнула панна Фельця.

— Краще вже я отак відповідатиму, аніж буду супроводити їх на прогулянках. Останній раз, коли ми їздили з пані Вонсовською, мені довелося п’ять разів злазити з коня, я ке мав і п’яти хвилин спокою. Тепер нехай спробує пан Вокульський.

— Фельцю, скажи цьому чоловікові, що я з ним не розмовляю, — озвалася вдовичка, показуючи на Охоцького.

— Чоловіче, чоловіче! — вигукнула Фельця. — Ця пані з вами не розмовляє… Вона каже, що ви нечемні.

— Ага, от ви и занудьгували за людьми з добрими манерами, — в’їдливо зауважив Старський. — Ви спробуйте, може, я дам себе перепросити.

— Давно ви виїхали з Парижа? — запитала вдовичка Вокульського.

— Завтра буде тиждень.

— А я вже не бачила його чотири місяці. Чудове місто!

— Заславек! — крикнув Охоцький і замахнувся пужалном, щоб хвацько ляснути батогом, але це йому не вдалося, бо батіг, невдало відкинений назад, заплутався між дамськими парасольками та чоловічими капелюхами.

— Ні, товариство! — закричала вдовичка. — Якщо хочете, щоб я їздила з вами кататися, то в’яжіть цього чоловіка, бо він просто небезпечний.

В бриці знову зчинився галас, бо Охоцький мав свого прибічника в особі панни Феліції, яка твердила, що як на початківця, то він правує байдуже і що навіть з досвідченими кучерами трапляються всілякі пригоди.

— Дорога Фельцю, — відказала вдовичка, — в твої літа кожен, хто має гарні очі, — добрий кучер.

— Аж сьогодні у мене буде добрий апетит… — казав барон своїй нареченій, але, помітивши, що говорить дуже голосно, перейшов на шепіт.

Тим часом брика в’їхала в володіння

Заславської, і Вокульський з цікавістю придивлявся до її садиби. На досить високому, хоч і положистому, узгір’ї височів двоповерховий просторий будинок з двома одноповерховими крилами-флігелями. За ним зеленіли дерева старого парку, а перед ним розлягалась широка лука, порізана сіткою стежок, подекуди прикрашена клумбами, статуями та альтанками. Коло підошви узгір’я виблискувала смуга води, видно, ставок, на якому погойдувались човни та лебеді.

На зеленому тлі ясно-жовтий палац з білими колонами виглядав солідно й весело. Праворуч і ліворуч від нього поміж деревами видно було цегляні господарські споруди.

Під гучне ляскання батога (цього разу воно Охоцькому вдавалось) брика через мармуровий місток прикотилась перед палац, тільки одним колесом проїхавши по траві.

Гості злізли на землю, але Охоцький не віддав віжок кучерові, а сам відпровадив брику до стайні.

— Не забудьте ж, що о першій годині сніданок! — гукнула до нього панна Феліція.

До барона підійшов старий слуга в чорному сюртуку.

— Ясна пані зараз у коморі, — сказав він, — може, панове пройдуть у свої кімнати?

І завівши всіх до правого флігеля, він показав Вокульському велику кімнату, відчинені вікна якої виходили в парк. За хвилину прибіг козачок у ліврейній куртці, приніс води й почав розпаковувати чемодани.

Вокульський виглянув у вікно. Перед ним стелився травник з купами старих ялин, модрин та лип, за якими вдалині видно було зелені, порослі лісом узгір’я. Під самим вікном ріс кущ бурку, а в ньому було гніздо, над яким пурхали горобці. Теплий вересневий вітер залітав у кімнату і приносив невловимі пахощі.

Вокульський дивився на хмари, що, здавалось, чіплялися за верхівки дерев, на снопи світла, що проривались поміж темними вітами ялин, і йому було добре. Він не думав про панну Ізабеллу. Її образ, що палив йому душу, розвіявся перед простою красою природи; хворе серце замовкло і вперше за довгий час наповнилось тишею і спокоєм.

Але він згадав, що приїхав сюди з візитом, і швидко почав одягатись. Як тільки скінчив, у двері тихо постукали, й увійшов старий слуга.

— Пані просить до столу.

Вокульський пішов за слугою. Поминувши коридор, він опинився в просторій їдальні, стіни якої до половини були оздоблені панеллю з темного дерева. Панна Феліція розмовляла коло вікна з Охоцьким, а за столом, між Вонсовською і бароном, у кріслі з високою спинкою сиділа господиня.

Побачивши свого гостя, вона встала і ступила кілька кроків йому назустріч.

— Вітаю, пане Станіславе, — промовила вона, — і дякую, що вволив моє прохання.

А коли він нахилився, щоб поцілувати її в руку, вона поцілувала його в чоло, що справило на присутніх певне враження.