Чтение онлайн

Обидва екіпажі швидко наближались один до одного.

На бриці гучно ляскали батогом, кричали, махали хусточками, а барон раз у раз вихилявся з візка й аж тремтів від хвилювання.

Візок спинився, але брика, розігнавшись, промчала повз нього, як буря галасу і сміху, і за кілька десятків кроків спинилась. Там, видно, про щось галасливо радились і щось вирішили, бо товариство зійшло на землю, а брика поїхала далі.

— Добрий день, пане Вокульський! — загукав хтось з брики, вимахуючи довгим батогом,

Вокульський впізнав Охоцького.

Барон побіг до товариства. Навпроти йому вийшла дама в білій накидці, з білою мереживною парасолькою і поволі посувалася з простягненою до нього рукою в широкому рукаві, що спадав донизу. Барон ще здалека скинув капелюха і, добігши до нареченої, майже потонув у її рукаві. Після цієї чудової сцени, що здалась баронові надто короткою, а глядачам довгою, барон опам’ятався і сказав:

— Дозвольте, пані, відрекомендувати вам пана Вокульського, мого найкращого друга… Оскільки він гостюватиме тут довший час, я зобов’яжу його заступати мене в час моєї відсутності…

Він знову поцілував кілька разів рукав, відкіля до Вокульського висунулась чудова ручка. Вокульський потиснув її й відчув крижаний холод; він глянув на даму в білій накидці й побачив бліде обличчя і великі сумні й ніби злякані очі. «Цікава наречена», — подумав він.

— Пан Вокульський!.. — гукнув барон до двох дам і одного мужчини, які наближалися до них. — Пан Старський… — додав.

— Я вже мав приємність… — озвався Старський, підіймаючи капелюха.

— І я, — відповів Вокульський.

— Як же ми тепер посідаємо? — спитав барон, побачивши, що до них під’їжджає брика.

— Їдьмо всі разом! — вигукнула молода блондинка: видно, панна Феліція Яноцька, як догадувався Вокульський.

— Бо в нашому візку лише два місця… — солодким голосом почав барон.

— Я вас розумію, але нічого з цього не вийде, — озвалася приємним контральто дама в червоній сукні. — Жених і наречена поїдуть з нами, а в візок нехай сідають, якщо хочуть, пан Охоцький з паном Старським.

— Чому я? — крикнув з високого передка Охоцький.

— Або я? — додав Старський.

— Бо пан Охоцький погано правує кіньми, а пан Старський нестерпно поводиться, — відповіла моторна вдовичка.

Вокульський помітив, що в леї пишне каштанове волосся, чорні очі й веселе енергійне обличчя.

— Значить, пані дає мені відставку, — кумедно зітхнув Старський.

— Ви знаєте, що я завжди даю відставку поклонникам, які мені набридають. Але ж сідаймо, товариство. Жених з нареченою спереду. Феля поруч з Евеліною.

— Е, ні! — заперечила блондинка. — Я сяду скраю, бо бабуся заборонила мені сідати поруч з женихом і нареченою.

Барон з більшою елегантністю, аніж спритністю, підсадив свою наречену й сам сів навпроти неї. Потім удовичка сіла коло барона, Старський коло нареченої, а панна Феліція коло Старського.

— Прошу, —

звернулася удовичка до Вокульського, прибираючи свою червону сукню, що розіслалась на половину сидіння.

Вокульський сів навпроти панни Феліції й помітив, що дівчина дивиться на нього з захватом і раз у раз червоніє.

— Чи не могли б ми попросити пана Охоцького віддати віжки кучерові? — сказала удовичка.

— Ех, пані, пані, завжди ви мені чимось дошкуляєте! — обурився Охоцький. — Ні, я таки правуватиму.

— Ну, то даю слово честі, що я вас наб’ю, якщо ви нас перекинете.

— То ще побачимо, — заперечив Охоцький.

— Чуєте, товариство, цей чоловік мені погрожує! — крикнула удовичка. — Чи нема тут кого-небудь, хто б за мене оступився?

— Я помщусь вам, — озвався Старський каліченою польською мовою. — Давайте пересядьмо вдвох в того візка.

Красуня вдова здвигнула плечима, барон знову поцілував в руку свою наречену, яка, усміхаючись, тихо розмовляло з ним, але ні на хвилину не могла зігнати з обличчя вираз смутку й переляку.

Поки Старський пересварювався з удовичкою, а панна Феліція червоніла, Вокульський придивлявся до нареченої. Вона помітила це й відповіла йому погордливим поглядом; безмежний смуток її раптом десь зник, натомість вона розвеселилась, як дитина. Сама подала баронові руку для поцілунку і навіть знехотя торкнула його ніжкою.

Її палкий поклонник так розчулився, що аж зблід, а губи в нього посиніли.

— Але ж ви зовсім не тямите, як правувати кіньми! — крикнула вдовичка, намагаючись штурхнути Охоцького ручкою парасольки.

В цю мить Вокульський вискочив з брики, бо передня пара коней звернула на середину дороги, задня — за ними, і бричка дуже похилилася на лівий бік. Вокульский підпер її плечем, а кучер спинив коні.

— Чи я не казала, що це страховище перекине нас! — закричала вдовичка. — Що ж ви робите, пане Старський?!.

Вокульський глянув у брику й на мить побачив таку сцену: панна Феліція аж лягала зо сміху, Старський упав обличчям на коліна красуні вдовички, барон термосив за комір кучера, а його наречена, збліднувши з переляку, одною рукою трималась за передок, а другою вп’ялася в плече Старського.

Одна мить — бричка випросталась, і все стало на свої місця. Тільки панна Феліція нестримно реготала.

— Я не розумію, Фелю, як можна сміятися в таку хвилину? — озвалась наречена.

— А чому б не посміятись?.. Що ж би лихого з нами могло статися? Адже з нами їде пан Вокульський… — сказала панна Феліція. Але спам’яталася, почервоніла ще більше, спочатку сховала обличчя в долоні, потім глянула на Вокульського так, ніби він її образив.

— Щодо мене, то я готовий замовити ще кілька таких пригод, — озвався Старський, — значуще дивлячись на вдовичку.