Лялька
Шрифт:
Шлангбаум відчинив двері.
— Чого тобі треба?.. — грубо запитав він.
— Прошу пана, з нашим паном щось сталося…
Шлангбаум обережно увійшов в кімнату, глянув на канапу й поточився назад.
— Швидше біжи за доктором Шуманом! — гукнув він, — Я не хочу сюди заходити…
Саме в цей час
— Уявіть собі, — закінчив Охоцький, — вона йде в монастир!..
— Панна Ізабелла?.. — здивувався доктор. — Що ж це вона, має намір кокетувати з самим господом богом чи хоче тільки одпочити від хвилювань, щоб потім спритніше вийти заміж?
— Облиште… Вона дивна жінка… — шепнув Охоцький.
— Всі вони здаються нам дивними, — роздратовано відповів доктор, — поки ми не переконаємось, що вони дурні або нікчемні… Про Вокульського нічого не чули?..
— Оце якраз… — почав був Охоцький, але раптом умовк.
— Ну, то ви знаєте про нього що-небудь? Чи ви хочете зробити з цього державну таємницю?.. — наполягав доктор.
В цю мить з криком вбіг Казимеж:
— Пане докторе, з нашим паном щось сталося! Йдіть швидше!
Шуман вибіг на вулицю, Охоцький за ним. Вони взяли візника й галопом полетіли до Жецького. В під’їзді їх зупинив дуже заклопотаний Марушевич.
— Уявіть собі, пане докторе, — звернувся він до Шумана. — У мене до нього така важлива справа… йдеться про мою честь… а він узяв та й помер!..
Доктор і Охоцький в товаристві Марушевича увійшли в квартиру Жецького. В першій кімнаті були ви й Шлангбаум, радник Венгрович і торговельний агент Шпрот.
— Якби він пив світле пиво, — казав Венгрович, — то дожив би до
Побачивши Охоцького, Шлангбаум схопив його за руку й запитав:
— Ви неодмінно хочете забрати свої гроші на цьому тижні?
— Неодмінно.
— Чому так швидко?
— Я виїжджаю.
— Надовго?
— Може, назавжди, — холодно відповів Охоцький і ввійшов за доктором у кімнату, де лежало тіло небіжчика.
За ним навшпиньках зайшли інші.
— Страшне діло! — сказав доктор. — Одні гинуть, другі виїжджають… Хто ж кінець кінцем залишається тут?
— Ми!.. — в один голос відповіли Марушевич і Шлангбаум.
— Людей вистачить… — додав радник Венгрович.
— Вистачить… Але поки що вийдіть відціля, панове! — крикнув доктор.
Цілий гурт людей з обуренням вийшов у передпокій.
Залишились тільки Шуман і Охоцький.
— Придивіться до нього, пане Охоцький, — промовив Доктор, показуючи на тіло. — Це останній романтик!.. Як вони вимирають… Як вимирають…
Він смикнув себе за вуса й одвернувся до вікна.
Охоцький взяв захололу вже руку Жецького й нахилився над ним, немов хотів йому щось сказати на вухо.
Тут він помітив у бічній кишені лист Венгелека, що наполовину висунувся з кишені, й машинально прочитав вирізнені великими літерами слова:
«Non omnis moriar…»
— Твоя правда… — промовив він наче сам-до себе.
— Кажете, моя правда? — запитав доктор. — Я давно вже це знаю.
Охоцький мовчав.
Кінець