Чтение онлайн

Тим часом поїзд повільно йшов та й ішов, подовгу затримуючись на станціях. Повітря стало холодне, на сході почали бліднути зірки. Вокульський зачинив вікно й ліг на хиткій канапі. «Якщо молода жінка, — знов думав він, — могла покохати барона, то чим же я… Адже вона його не обманює.

Жінки взагалі благородніші за нас… вони менше брешуть».

— Прошу пана, тут вам виходити… Пан барон уже п’є чай.

Вокульський прокинувся. Над ним стояв кондуктор і якнайчемніше будив його.

— Як, хіба вже день? — здивувався він.

— О,

зараз дев’ять годин, а ми вже півгодини стоїмо на станції. Я не будив вас, шановний пане, бо барон не казав, але поїзд зараз рушить…

Вокульський швидко вийшов з вагона. Вокзал був новий і ще не зовсім закінчений, проте йому дали води вмитися й почистили одежу. Він зовсім позбувся сну й увійшов у невеликий буфет, де барон, аж сяючи, пив третю склянку чаю.

— Добрий день! — вигукнув барон, з дружньою фамільярністю стискаючи Вокульському руку, й одразу звернувся до буфетника: — Пане господар, чаю для цього пана… Гарний день, правда? Якраз для прогулянки кіньми. Але нам підвезли візка!

— Що ж сталося?

— Мусимо чекати коней. Наше щастя, що я о другій годині ночі дав телеграму про ваш приїзд. Бо я позавчора послав телеграму з Варшави, але начальник станції каже, що я помилився й замовив коні на завтра. Наше щастя, що я телеграфував з дороги. О третій годині ночі телеграму послали гінцем удові, десь у шостій вона її одержала, а не пізніше як о восьмій повинна була вислати коні. Так що заждемо ще з годину, зате ви краще ознайомитесь з околицями. Дуже тут гарна місцевість…

Після сніданку вони вийшли на перон. Місцевість відціля здавалась плоскою й безлісною, лише де-не-де височіли купи дерев, а між ними цегляні будинки.

— Це поміщицькі садиби? — спитав Вокульський.

— Так, у цих краях живе багато шляхти. Земля прекрасно оброблена; он, бачте, люпин, конюшина…

— Не видно сіл, — зауважив Вокульський.

— Бо це все панські землі, а ви знаєте прислів’я: «Панське поле багате копами, а мужицьке хлопами…»

— Я чув, — раптом сказав Вокульський, — що у вдови Заславської збирається багато гостей.

— Ах, прошу вас! — вигукнув барон. — Як трапиться добра неділя, то відчуваєте себе, наче на балу в клубі: з’їжджається по кілька десятків осіб. Навіть сьогодні ми повинні застати цілу компанію постійних гостей. Ну, насамперед гостює там моя наречена. Далі — пані Вонсовська, дуже втішна вдовичка років тридцяти, страшенно багата. Мені здається, коло неї упадає Старський. Ви знаєте Старського?.. Неприємна особа: грубіян, нахаба… Просто дивно, що Вонсовська, жінка розумна і з смаком, терпить у своєму товаристві такого жевжика.

— Хто ж іще? — спитав Вокульський.

— Є ще Феля Яноцька, двоюрідна сестра моєї нареченої; дуже мила дівчинка років вісімнадцяти. Ну, ще Охоцький…

— Він теж? Що він тут робить?

— Коли я виїжджав, він цілими днями ловив рибу. Але тому, що смаки в нього часто міняються, я не певен, чи не застану його

тепер в ролі мисливця… Але який це благородний молодий чоловік, яка вченість! І не без заслуг: він уже має кілька винаходів.

— Так, то чоловік незвичайний, — підтвердив Вокульський. — Хто ж іще гостює у вдови?

— Постійних гостей більше нема, але часто приїжджають на кілька днів, а часом і на тиждень пан Ленцький з дочкою. Шляхетна особа, — пожвавішав барон, — сповнена, якнайкращих властивостей. Та ви ж знаєте їх! Щасливий той, кому вона віддасть руку й серце! Яка чарівність, який розум! Її справді можна шанувати, мов богиню… Як ви гадаєте?

Вокульський оглядав околиці й не міг видобути з себе слова. На щастя, в цю мить підбіг станційний службовець і повідомив, що за ними прибув візок.

— Чудово! — вигукнув барон і дав йому кілька злотих. — Віднеси, будь ласка, наші речі. Ну, пане Вокульський, їдьмо! За дві години ви познайомитесь з моєю нареченою…

Минуло хвилин з п’ятнадцять, поки в візок уклали речі.

Нарешті Вокульський з бароном сіли, кучер в сірій лівреї махнув батогом, і пара добрих сивих коней рушила повільним тюпачком.

— Раджу вам звернути увагу на пані Вонсовську, — почав знову барон. — Самоцвіт, а не жінка, і яка оригінальна!.. Навіть не думає виходити вдруге заміж, хоч страшенно любить, щоб коло неї упадали. Трудно, пане Вокульський, не бути її поклонником, а бути поклонником небезпечно. Зараз вона віддячує Старському за його залицяння до інших. Ви знаєте Старського?

— Якось раз бачив…

— Достойний чоловік, але неприємний, — казав барон, — антипатія моєї нареченої. Він так впливає їй на нерви, що у бідолашної в його товаристві псується настрій. І не дивно, бо вони — зовсім протилежні характери: вона — серйозна, він — легковажний, вона чула, навіть сентиментальна, він — цинік.

Слухаючи балаканину барона, Вокульський оглядав околиці, що потроху змінювали свій вигляд. Через півгодини за станцією на обрії показалися ліси, потім пагорки; дорога то звивалася між ними, то вибігала вгору, то опускалась у видолинки.

На одному з пагорків кучер обернувся до своїх пасажирів і, показуючи поперед себе батогом, промовив:

— Он наші пани брикою їдуть…

— Де? Хто? — гукнув барон, аж спинаючись на передок. — Ага, справді вони… Жовта брика і гнідий четверик.

Цікаво, хто там їде? Ану подивіться, будь ласка.

— Мені здається, я бачу щось червоне, — відповів Вокульський.

— Ага, то пані Вонсовська. Цікаво, чи є там моя наречена? — додав барон тихіше.

— Я бачу кілька дам, — сказав Вокульський, думаючи про. панну Ізабеллу: «Якщо вона їде з ними, то це добра ознака».