Чтение онлайн

І самота в мигтінні свічечок

В дубові двері показала клямку —

як ж чортеня глузливий язичок.

В очах пливуть якісь павині очка.

Шугає вітер. Льонна і лукава,

до мене з пітьми простягла сорочка

гарячим шовком вишиті рукава.

Чого схотів! — лебідоньки в бур'ян.

Вернисонця у дурноп'ян.

Ти пий. І чарка серебренька є.

І десь там джура на бандурі бренькає.

І вітер фалю у віконце — плюсь!

Втопити хоче у дощах,

Я — горілчаний потопельник.

Я сам в собі зсередини втоплюсь.

А що мене на світі ще трима?

Чабульк — і чарочки нема.

І НЕ СП'ЯНІВ, ЛИШ ГОЛОВУ ЗАПАМОРОЧИВ.

Хлюпоче дощ з неораних полів.

Чогось містечко називають Паволоч —

волока, зав'язка від постолів.

А може — шовк. А може — поволока.

Волічка днів у шатах давнини.

"Це мій народ!" — як сказано в пророка.-

"Пшеницю сіяв, а пожав терни".

Гей, люди, люди, сірі пострішане!

Вам спиться в дощ на кулаці досад.

Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани,

оце мій самосуд під самосад.

Мої гріхи вже до стіни приперті.

Я вже ослаб, я вам не захисник.

Мені уже три чисниці до смерті.

Я вже гіркий і чесний як часник.

Є в мене тут і келишок, і кварта.

Я п'ю до вас! А ви десь там, десь там —

Настав мій час сказати свою правду.

Кому скажу? Оцим старим хрестам?

Хрести, хрести! Послухайте, я п'яний.

Візьміть мене, я смерті не боюсь.

Як Святополк, що звався Окаянний,

я в цій фортеці об каміння б'юсь!

Та я ж не вартий мідної пиняжки.

Щоб так страждати через ту змію!

Призвів людей до прірви, до поразки,

то хоч покайся!.. Каюся і п'ю.

ЧОГОСЬ В ОЧАХ МЕНІ УЖЕ ДВА КУХЛІ.

То як же пити, із котрого з них?

Зелений кінь з надтріснутої кахлі

копитом вдарив, заіржав і зник.

Мій джура спить, і десь немає відьми.

А кінь помчав. А там же поле й ліс.

ДЕРЖИ, ЦЕ ВІН! ЦЕ ТОЙ, ЩО ПІД ВОРІТЬМИ

МОЮ ЖОНУ ПІД ЗАШМОРГОМ ПРОНІС!

ТА ЩО ЗІ МНОЮ? АНІ РУШУ 3 МІСЦЯ.

І хто це землю так розколихав?

А ти із мене, лицарю, не смійся.

Ти свою пані теж, мабуть, кохав.

От ти ішов на турка чи на пруса.

Замкнув свій замок — не влетить комар.

А пані дому любить сажотруса,

а він до неї лазить у димар.

І ЗНОВУ РАНОК ХМАРАМИ НАГУС.

І знов пливе полив'яна рибинка.

Щебече птах. Сміється сажотрус,

аж на плечі підстрибує драбинка.

Чого

що я тут п'ю в розхристаній кошулі?

ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ В ОЧАХ МЕНІ РОСТЕ

Але чому так тихо у Стамбулі?..

Я ВЖЕ ПІВБОЧКИ ВИПИВ ТУТ ВИНА.

А відьма мовчки у кутку сиділа.

Рухнулася як тінь від кажана:

— І доки ж тут чав'ядіти без діла?

Я їй сказав щось ніби про чортів.

Не знаю сам, заснув я чи упився.

Зелений змій над замком пролетів,

але хвостом за вежу зачепився…

ОТЯМИВСЯ. НЕ П'Ю. ОПОХМЕЛИВСЯ. ДОСИТЬ.

На бочку, на вино й не гляну, обмину.

Хіба що лицар в камені запросить.

Чогось уже не п'ється одному.

Шрамко не п'є. Із джурою негоже.

Не ласі до питва віщунка і зброяр.

Ті двоє завели: "Та ой не шуми, луже!"

Програли ми. Ніхто нам не сприяв.

АЛЕ НЕ КРАЩЕ В ІНШИХ ТЕЖ КРАЇНАХ.

До принца їздив — скрізь одні терни.

Лежить Німеччина в руїнах

тридцятилітньої війни

Всі проти всіх. Скрізь чорний вітер смерті.

Усі кордони вигнуті як хорт.

Лежать міста, обвуглені, обдерті,

не згірш як в нас після монгольських орд.

І то ж не орди, не північне царство,

не дикі зграї кочових племен.

То все народи західні, лицарство,

то все війна латинських ойкумен.

МАЙБУТНЄ СХОДИТЬ ЧОРНОЮ СІВБОЮ.

Що я додав до того врожаю?

Усі держави б'ються між собою.

Ми ж за державу билися свою.

ГУЛЯЛИ ВІТРИ НА ЛА-МАНШІ.

Фонтанами бив Фонтенбло.

Ще був я не гетьман. Гетьманші

і в мислях іще не було.

У доброму віці і зрості,

я їхав з Варшави аж де —

Його королівської мосці

посланцем до принца Конде.

Чи хто пригадає теперка,

як я їм тоді підсобив?

Я полк їм послав до Дюнкерка,

і полк той мене не зганьбив!

А ЧАС МИНУВ. ПОБЛЯКЛИ БАГРЯНИЦІ.

І все гай-гай, і де воно тепер?

Той принц Конде сидить уже в темниці.

Іспанці вже відбили той Дюнкерк.

Царя нового мають московити.

Король помер, брат взяв його вдову.

Я в славі був, і я уже розбитий.

Достойно жив, тепер напівживу.

МЕНІ ТУТ ТІСНО. ЗВИЧЕН Я ДО ПРОСТОРУ.

Тут між каміння добре лиш вужам.