Чтение онлайн

І сам Шрамко вдяг ризи щирозлотні,

налаштувався з нами у похід.

І

той гончар дивився мені вслід.

Коли мене побачив з булавою,

лиш похитав, старенький, головою,

перехрестив і усміхнувся дід.

Зброяр заплакав, бо лишався, бідний.

Віщунка дбала хліб нам і питво.

По схилах циганча за мною довго бігло.

І циган говорив, що кінь у мене: — О!

ІЩЕ ДИМЛЯТЬ ПІД ПОПЕЛОМ БАГАТТЯ.

Ще

сон торкає вічі мимохіть.

А вже в похід нам витрублено, браття!

І довбиш б'є у потемнілу мідь.

І вже ногою бувши в стремені,

я нахилився до своєї Долі.

Я їй сказав: — Чекай в Чигирині.

Ми переможем. Не такі ми й кволі.

Не допускай такої мислі,

що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку.

***