Чтение онлайн

Богдан Хмельницький, хуторянець,

домодержавець, власник дібр.

МОГЛА Б І ХИТРІСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.

Доскочив би у панства похвали.

Якби я тільки захотів продатись,

мені б за мене дорого дали.

Ти йому шануваннячко,

він тобі пануваннячко.

Та ще і ґудзі з золотого дроту

поначіпляють на підлоту.

І ніякий Чаплинський не одніме у тебе

І ніякий Потоцький не захоче голову відрубати,

якщо вона порожня, як горіх-дутель.

Господи, чого ж ти не дав мені голову,

порожню, як горіх-дутель?

А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель?

Який же я там столикий! —

то малий, то великий.

Настовбурчені брови, на лобі кривуля,

хмуровоке барило, і ніс як багруля.

Щось обрезкле і тмасте, —

Якої ж я масти?

Сивий, голубе, сивий…

А он же, он, у сутіску вишень —

такий чорнявий хлопець-хорошень!

Хмелений сонцем, чупер на брову.

Коли ж надбав я пику цю криву?

ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ'Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ'Ю!

Затуліть мені очі якоюсь живою долонею!

Я що, збожеволів?

Коли саме?

І що це за вим'я з чотирма носами?

То це, значить, я. А оце бутель.

А оце голова на плечах,

як горіх-дутель

А душа моя

в бутлі з червоним вином

сидить, балакає з Богуном…

ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДІЛІ!

Бо поки я від горя соловів,

він тридцять тисяч війська у неділю

вночі через болото перевів.

Поляки спали, бо пани панами.

А він звелів у тій трясовині

костити греблю хмизом, жупанами,

возами, повстю, діркою в човні!

Гатили все в роззявину болота.

Сідло, бордюг, баняк і кобеняк.

Брела голота… І жінками Лота

білів, болів березовий стовбняк.

Турецьких сукон вивернули хуру.

Товкли в багву останнє таганча.

Щоб рятувати не козацьку шкуру,

а руки, що згодяться для меча!

У мочарях провалювались, дибали.

Недвигу-каліч неводом вели.

І виповзали чорні, як анциболи,

набравши смерті повні постоли.

Їм ніч іскрила зоряним кресалом.

Богун останній увійшов у ліс.

А сторопілим після сну гусарам

лишив болото з греблею взаміс!

ОСЬ Я ТУТ П'Ю ГОРІЛКУ-ЗАПРИДУХУ.

А може, хай вже гетьманує він?

Той вміє так розколихати духа,

що Україна загуде як дзвін.

О,

і під мечем не всидить, як Дамокл.

Той буде сам мечі собі кувати.

Не старчить сталі — викує з думок.

А я… Що ж я?.. Та я вже й не подужаю.

Вже віку доживатиму будь-де.

Або сліпого гетьмана з бандурою

колись в степах мій джура поведе…

ГЕЙ, У ЧИСТОМУ ПОЛІ ТА ЗАШУМІЛА ТИРСА.

Г-ей, та було ж нас доволі! А зосталось триста.

Гей, та було ж нас триста, та усі шаблисті.

дві душі зосталось, та й ті непаристі.

Госа, хлопці, госа, понад берегами!

Тече річка кервавая темними лугами.

Біжать ляхи до берега,

да всяк сполошився.

Всі козаки повбиваті,

а один лишився.

Стоїть собі у човнику в постреляній свиті.

Стоїть собі проти неба — як один у світі!

А не жалько ж йому вмерти, ні що кулі ріють.

Тільки й жалько козакові — мати постаріють.

Стрілив ляшок, стрілив другий,

стрілив чотирнацький.

Чи він козак заворожен, такий чудернацький!

Сам король прийшов дивитись, жабарями тьопа.

Понашевкувалось шляхти — убивати хлопа.

З карабинів ціляться, лігши на вали.

Гаркоту-гармату в нього навели.

А у нього ж ані шаблі булатної,

ні пищалі семип'ядної.

Тільки й є, що коса,

та і та пощерблена.

І де він її тут узяв?

Чи не одняв у своєї ж смерті?..

Кидав би ти свою косу та й тікав би прічки.

А він стоїть, косарює, та й посеред річки.

Човен хлепче водиченьку, зламалось весельце.

Цілять йому у личенько, цілять йому в серце.

А він себе лясь по грудях, та й по білім лицю —

докучають комарики гей у косовицю!

На що король, на що гордий,

та й той здивувався

Звелів стрельбу припинити, а тогді озвався.

— Виходь, — кае — з тої річки,

кидай косу тую

Подарую тобі життя

й шаблю золотую!

А він косить, а він косить, човен углибає.

— Я вже, — кае, — ваша милість, о життя не дбаю.

Може, вцілиш, ваша милість, в мене хоч тепер ти.

Я вже дбаю, ваша милість, щоб по-людськи вмерти.

А один песький син з головою рудою

нирцем, тихцем під водою

підкрадався, чаївся, жабуринням умився,

козаку межи плечі ножем устромився.

А він кае: — Й тобі, стерво,