Чтение онлайн

Борис знервовано засовався в кріслі.

— Було, — відповів не дуже впевнено. — Бувало, — поправився, певно, згадавши, що розмовляє все ж з працівником міліції.

Хаблак вирішив трохи заспокоїти його.

— Бачите, Борисе, — сказав, — я не веду протоколу і розмовляємо ми з вами неофіційно. Розумію: було й у вас щось, проте ніхто не збирається притягати вас до відповідальності.

Борис кивнув, облизав сухі губи й мовив:

— Надя Наконечна

розповіла вам про наші ресторанні порядки, і я підтверджую…

— Кому йшли ці гроші?

— Валерій Савич казав: директорові та ревізорам.

— Тобто Лапський сам наштовхував вас на обраховування клієнтів та побори з них у вигляді чайових?

— Чому — наштовхував? І зараз — також…

— Надя казала: ви відмовились.

— Гадаєте, всі?

— Ні, так я не вважаю.

— Отож.

— І легко набрати цю щоденну десятку? Адже мусите щось лишити й собі…

— Дивлячись які клієнти… — відповів невизначено.

— Ну, Борисе, ми ж з вами відверто й без протоколу.

— Якщо ділові люди гуляють, якнайменше — четвертак…

— Ділові?

Борис зиркнув недовірливо.

— Невже не знаєте?

— Догадуюсь.

— Але ж ділові гуляють не щовечора. Крім того, знають, де сідати. Мають своїх офіціантів і свої столики.

— Невже?

— Якщо навіть заздалегідь не замовили, Лапський влаштує.

— І скільки за вечір лишають у вас ділові?

Борис задумався.

— Звичайна компанія з п’яти — шести чоловік, — пояснив, — лишає карбованців сто — сто двадцять. Якщо з дівчатами, трохи більше. Як правило, — уточнив, — але не завжди. А ділові — карбованців шістсот — сімсот.

— Невже? — здивувався Хаблак. — Невже один чоловік за вечір може з’їсти й випити на сотню?

— Одна пляшка марочного коньяку в нас, — пояснив Борис, — не менше тридцятки. А діловий і з двома упорається. Ось і рахуйте…

— І скільки у вас офіціантів?

— У цьому залі семеро.

— Сімдесят карбованців чистого податку?

— Було.

— Добре, ви тепер припинили давати Лапському на лапу, — пожартував Хаблак, — і що ж він?

— Мушу ходити з нащуленими вухами. Як канатоходець. Один хибний крок і…

— Чому не скаржились?

— Одна пробувала: з’їли й кісток не лишилося. До того ж як довести?

— Існують способи.

— А ви врахуйте: люди різні працюють, і декого такі порядки цілком улаштовують.

— Вас — ні?

— Не розмовляв би з вами. Мене, Надю, ще кількох…

— По-моєму, скрутити Лапському голову не так уже й складно.

Борис заперечив:

—

Ви не знаєте його: звір!

— До речі, — удавано недбало поцікавився Хаблак, — це ж позавчора відлітала Надя? У цей час Лапський був тут, у ресторані?

— Так, Надя прибігла на дванадцяту — попрощатися. І сам Валерій Савич прийшов.

— На дванадцяту?

— Так.

— Але сьогодні ж нема…

— Він так рано ніколи не з’являється.

— А позавчора прийшов?

— Виходить.

Інформація була дуже цікавою, і Хаблак вів далі:

— Наконечна казала, що просто з ресторану поїхала в аеропорт. Отже, прийшла з валізою?

— Напевно, я не бачив.

— Скажіть, Борисе, ви ж не приходите на роботу в цій сорочці з метеликом?

— Звичайно. Маємо кімнату, де переодягаємось.

— А жінки?

— І вони також.

— І Надя, мабуть, лишила валізу в цій кімнаті?

— А де ж іще?

— Лапський чи хтось інший могли зайти туди?

— Кімнати не замикаються.

— Хтось міг залізти до Надиної валізи?

— Що ви, в нас ніхто не дозволить собі цього. Скільки працюємо, жодного випадку.

— А в принципі?

— Я ж кажу: кімнати не замикаються.

Хаблак подумав, що він, певно, одержав од Шафрана максимум потрібної інформації.

— Дякую, — мовив, — ви допомогли нам. Офіціант нерішуче підвівся.

— І це — все? — запитав недовірливо. — А що ж буде з нами? І Лапським?

— Згодом усі питання розв’яжуться, — впевнено пообіцяв Хаблак. — А ви тримайтеся своєї лінії. Самі розумієте: чесній людині ніщо не загрожує.

10. Хаблак закип’ятив у чашці воду, кинув паперовий пакетик з чаєм, сидів, думав, машинально калатаючи ложечкою, і зовсім забув про чай, згадав, коли той уже зовсім охолов, але підігрівати не хотілося, відсьорбнув холодного. На чистому аркуші паперу написав два прізвища:

Бляшаний Іван Петрович.

І трохи нижче:

Лапський Валерій Савич.

Вирішив, що Валерій Савич, мабуть, уже з’явився на роботу, вечірні відвідувачі, правда, ще не займають столики, однак до вечора слід підготуватися, певно, вже є замовлення, і слід зорієнтуватися, хто де сидітиме й хто кого обслуговуватиме.

Проте з Лапським можна побачитись і увечері, нікуди не дінеться, то більше, що Хаблак не мав твердої упевненості: чи варто з ним розмовляти — можливо, слід раніше зібрати про нього деякі відомості — раптом хтось помітив, як він ліз до чемодана Наконечної.