Чтение онлайн

Хаблак хотів запитати в Мар’яни Микитівни, звідки в її брата килими й кришталь, бо зарплати постачальника навряд чи вистачило б на такі витрати, одначе передумав, це могло б насторожити її, а хотілося розмови невимушеної і довірливої, коли співбесідник розуміє тебе, хоче допомогти й каже тільки правду.

Тому й перепитав:

— Кажете, Михайло Микитович повернувся з Києва знервований? В чому це проявлялося? Може, щось розповів вам?

— Та ні, нічого конкретного. Але ж я добре знаю Мишка, мати в нас рано

померла, а я на десять років старша. На ноги його поставила.

— Мусили розуміти без слів.

— Отож, бачу — не в своїй тарілці. Розпитую — відмовчується. Каже: втомився і хочу відпочити. їду на село, десь зніму кімнату, щоб ніхто не знав, де, — аби не турбували. Одразу й поїхав. Покидав речі до валізи й викликав таксі. Я його обідати запрошувала, Мишко завжди в мене обідає, коли вихідний, однак того разу відмовився — поїхав, і все.

— Сказав — куди?

— Чого ж йому від мене критися? Звичайно, сказав, він у тому селі вже колись відпочивав, не дуже сподобалось, та чомусь знову поїхав. А мені наказав: нікому ні слова, ані пари з вуст, щоб друзі не пронюхали, де він, бо весь відпочинок лясне.

— І ви — нікому?

— Звичайно, ні. Одній тільки секретарці, Галині Іванівні, а більше нікому.

— Що за Галина Іванівна?

— Секретарка Мишкового директора. З машинобудівного. Він поїхав, а наступного дня вона з’являється. Я на сусідній вулиці в газетному кіоску працюю, то вона підходить, виручайте, каже, Мар’яно Микитівно, директор терміново Михайла Микитовича розшукує, позаріз потрібний, щось там з постачанням, залізо чи прокат якийсь, звичайно, гріх турбувати людину під час відпустки, проте крайній випадок. Ну, треба, то й треба, я і сказала.

Хаблак ледь помітно поворушився на стільці: повідомлення Мар’яни Микитівни зацікавило його.

— А як вона вас знайшла? — запитав. — Секретарка. Звідки дізналась, що ви у кіоску?

— А чого ж критися? Певно, Михайло й розповів на заводі. Мене багато хто знає: бачите, їй було навіть відомо, як мене звуть. Так і сказала: “Виручайте, Мар’яно Микитівно”, я це добре пам’ятаю. І на директора послалася: мовляв, сам Герасим Валер’янович просив, а директора точно так звуть, колись мені Мишко розповідав, який в них директор гарний, і саме так називав.

— Вона сама до вас підходила, секретарка?

— Сама.

— Як виглядала?

— Повна така — білявка, ну, знаєте, звичайно, не природна, тепер природних зовсім мало, отже, фарбована, гарна жінка, в тілі, й блузка мереживна, красива блузка, тепер такі модні.

— Галиною Іванівною сама себе назвала?

— Так. А що? Може, я щось не те вчинила?

— Може, й не те, — невизначено відповів Хаблак, — ніхто нічого не знає…

Майор перейшов до кімнати, де стояв апарат, додзвонився до довідкового й попросив номер телефону приймальні директора машинобудівного заводу. Одповіла

секретарка.

— Галина Іванівна? — поцікавився Хаблак.

— Так, вас слухають.

Майор назвав себе й запитав:

— Ви приїжджали позавчора на Аркадію до сестри Михайла Микитовича Манжули?

— Я?.. — щиро здивувалась секретарка.

— А от Мар’яна Микитівна твердить, що саме ви. Цікавились, де можна знайти її брата.

— Вибачте, це якесь непорозуміння.

— І ваш директор не розшукував Манжулу?

— Навіщо? Товариш Манжула вже півроку тому звільнився з заводу.

Це була приголомшуюча новина, і Хаблак не спромігся ні на що краще, ніж запитати:

— Це точно?

— Вас цікавить точна дата й номер наказу?

— Ні, поки що це не так уже й важливо.

— Дати вам телефон відділу кадрів?

— Прошу.

Хаблак записав номер телефону, вже твердо знаючи, що справа починає набирати зовсім несподіваного й незвичайного повороту.

— І ще одне запитання, Галино Іванівно, — попросив, — може, воно видасться вам дивним, але скажіть: якого кольору у вас волосся? Ви не білявка?

— Скоріше — навпаки.

— Тобто?

— Брюнетка. Це має якесь значення?

— Для нас — так.

Поклавши трубку, Хаблак помітив запитувальний погляд Волошина, однак не став нічого пояснювати й поспішив на кухню. Певно, Мар’яна Микитівна трохи оговталася, бо витирала вологою ганчіркою пилюгу, яка встигла вкрити стіл за кількаденну відсутність господаря.

— Пригадайте, будь ласка, — попросив її Хаблак, — заводська секретарка, Галина Іванівна, яка розпитувала вас про брата, була сама? Вона підійшла до кіоска сама? Чи, може, хтось її супроводжував? Можливо, поспішила до когось?

Жінка поклала ганчірку.

— Сама, — ствердила. — Галина Іванівна підійшла сама. Вона ще купила в мене журнал “Україна”, дала карбованця і забула здачу. Я хотіла наздогнати, та не встигла. Вона перейшла вулицю, там у нас сквер, перетнула його й сіла в машину. Це я точно бачила, на неї чекала машина, “Волга” вишневого кольору. Я гукала її, проте Галина Іванівна не почула, машина одразу рушила.

— Номери? — запитав Хаблак. — Номери не помітили?

— Ні, машина стояла до мене боком, ще й за деревами, я ж казала, там сквер.

— Крім водія, хтось був у машині?

— Не знаю. Галина Іванівна сіла на переднє сидіння, а позаду… Може, хтось і був…

— Спробуйте пригадати.

Мар’яна Микитівна спробувала, навіть старатливо заплющила очі, але відповіла невизначено:

— Здається, був, однак твердити не можу.

Хаблак вийшов на балкон, покликав Волошина. Коротко розповів про почуте, і старший лейтенант зумів одразу збагнути всю важливість щойно одержаної інформації.

— Гадаєш, вони подалися потім до радгоспного селища? — запитав.