Чтение онлайн

— Який ти милий, Ваню, то я зварю картоплі, а ти по дорозі заскоч на базар, купи цибулі та огірків, може, редьки, пообідаємо вже на річці…

А Іван з полегшенням думав, що клята напруга, яка не відпускала його вже мало не дві доби, спала, він одразу розслабився і пом’якшав.

А Варвара щось щебетала в нього за спиною, та Іван не чув — про що. Нехай сокорить, гарна дружина тому й гарна, що вміє чимось узяти чоловіка, не стає йому напереп’ят… Нехай щебече, декого це дратує, а йому дружинин щебет подобається, краще вже він,

ніж тещине зарозуміле чи поблажливе мовчання.

І ще подумав: усе ж як добре без шановної і вельми розумної Марії Федотівни. Як добре — неймовірно гарно, біс із ними, машиною і квартирою, могли б вони з Варварок” та Олечкою мешкати у звичайній малогабаритній двокімнатній квартирі — але окремо!

Але ж не міг позбутися думки, що краще буде їм у цій великій і гарно вмебльованій квартирі без Марії Федотівни, він валятиметься разом з Олечкою на товстому китайському килимі й не питатиме в тещі, чи можна з’їздити на Козинку.

Іван швидко зібрався і подався до машини. Взимку “Волга” стояла в гаражі, та весною її переганяли на автостоянку за два квартали від їхнього будинку — одне задоволення пройтись туди й назад пішки.

Варвара, потішена, що все так обійшлося і вдалося малою кров’ю перемогти чоловіка, побігла до гастроному. Купила молока, хліба, ще тістечок Олюні, поверталася додому пожвавлена в передчутті приємної поїздки на природу, але все ж якийсь хробачок ворушився всередині, либонь, відчувала, хоч і не хотіла сама собі признатися в цьому, що Іванів бунт небезпідставний — її також останнім часом усе більше обтяжувала материна владність та категоричність, але вона з дитинства звикла до них і навіть не уявляла собі, як можна отак-от уголос і привселюдно заперечити мамі.

Зрештою, подумала лише на мить і сама жахнулася своєї думки, може, їм би й справді краще жити окремо, правда, рахували б мало не кожного карбованця, а вона не звикла до цього. Крім того, довелося б розмінювати квартиру. Варвара тільки уявила собі розмову про це з мамою і злякалася — певно, легше перенесла б землетрус чи якесь інше стихійне лихо.

Варвара піднялася ліфтом на свій сьомий поверх і побачила, що до їхньої квартири хтось дзвонить. Високий і ще молодий чоловік у сорочці з короткими рукавами, вона ніколи не бачила його, отже, Іванів знайомий або до мами.

Варвара дістала ключі й запитала, хто саме цікавить незнайомця, і той відповів: Варвара Володимирівна Бляшана — дочка Марії Федотівни Вінницької.

Мабуть, Варвара все ж трохи розгубилася чи навіть злякалася, чоловік одразу помітив це й дістав червону книжечку, пояснивши: він з міліції і має невідкладну розмову. Либонь, вважав, що це заспокоїть жінку, певно, дещо досягнув своєї мети, принаймні тепер Варвара не дивилася на нього як на квартирного злодія, проте заспокоїлася не дуже. Зустріч з міліціонером не віщує нічого гарного, до того ж їй ще ні разу не доводилося мати серйозну розмову з міліцією, якщо, звичайно, не рахувати швидкоплинну

бесіду з постовим сержантом після того, як перейшла вулицю на червоне світло.

А цей чоловік у цивільному, хоч, як устигла дізнатися Варвара з посвідчення, і майор міліції.

Майор Хаблак Сергій Антонович з Київського карного розшуку.

І Варвара пропустила майора до квартири якщо не з легким серцем, то принаймні й не дуже перелякана.

Вона запропонувала Хаблакові місце на дивані, який щойно був свідком Іванового бунту, під торшером за двісті ре, а сама влаштувалася трохи оддалік, за обіднім столом, підсвідомо обравши в кімнаті найкращу захисну позицію. Проте, виявилось, оборонятися їй було не дуже-то й потрібно, бо міліцейський майор усміхнувся зовсім приязно й попередив: він хоче з’ясувати лише кілька питань, пов’язаних з рейсом літака на Одесу. Рейсом, яким летіла її мати, професор Марія Федотівна Вінницька.

Варвара полегшено зітхнула: отже, відвідини міліцейського працівника безпосередньо не стосуються її та Івана, але що вона може знати про літак?

Так і відповіла цьому настирному майорові з карного розшуку.

— Марія Федотівна не дзвонила вам з Одеси? — поцікавився той, явно проігнорувавши її запитання.

— Ні.

“Доведеться пояснювати: що до чого”, — подумав Хаблак без особливого задоволення, втім, це надавало йому певні переваги, і майор вирішив негайно скористатися з цього:

— Ви чули про вибух у Борисполі? — запитав, не зводячи з Варвари пильних очей: якщо причетна до цієї трагедії, обов’язково викаже себе.

Але Варвара відреагувала так, як, певно, кожна дочка, почувши, що з її матір’ю щось трапилось: очі в неї округлилися, нижня губа випнулася, обличчя зблідло.

— Що? — вигукнула. — Який вибух? Що з мамою?

“Ні, — подумав Хаблак, — так імітувати переляк неможливо”.

— Заспокойтеся, — підніс руку. — З Марією Федотівною все гаразд.

— Але ж ви сказали: вибух…

— Ви забули: раніше я запитав, чи не дзвонила Марія Федотівна з Одеси?

Варварині щоки порожевішали, вона глибоко й з полегшенням зітхнула.

— Слава богу, — мовила, — з мамою все гаразд. Але чого вона мусила дзвонити?

— Зараз усе поясню, — пообіцяв Хаблак. — Однак раніше прошу вас відповісти на кілька запитань.

— З задоволенням. — Було видно, що Варвара й справді відповідатиме з готовністю: адже головне — з мамою нічого не сталося, решта — пусте.

— Ваш чоловік на роботі?

— Ні, Іван узяв відгули, сьогодні та завтра вдома.

— Можу його побачити?

— Пішов до машини й скоро повернеться.

— Він відвозив Марію Федотівну в Бориспіль? — запитав Хаблак, хоч і знав це зі слів Вінницької.

— Так.

— А речі пакувала Марія Федотівна?

— Я допомагала їй.

— Потім ваш чоловік зніс їх до машини?

— Звичайно.

— Чому ви не проводжали матір до аеропорту?