Улюбленець слави
Шрифт:
— Честере, любий,— сказала я йому,— гляди, не застудися, ти ж знаєш, тобі не можна,— в середу у тебе серйозний виступ.
Однак він тільки пильно поглянув на мене й кинув:
— Ет, що ті виступи...
— Але ж ти збирався, Честере, виступити з підсумковою промовою,— перед тим, як ми поїдемо у відпустку, щоб уже на перших додаткових виборах почати все спочатку.
— Так, я, звісно, міг би повернутися до парламенту, але навіщо?
— Ти їм потрібен.
— Ні, я приходжу до висновку, що вся наша країна — згори до низу — прогнила. Мали рацію ті, хто застерігав нас: переможемо
— Ти просто втомився, Честере. Мабуть, так і не заснув сьогодні? Треба було випити снодійне.
— На біса мені твоє снодійне,— якщо я не можу заснути, то вже, значить, не можу.
Він насилу стояв на ногах і був такий старий і немічний, що я злякалась, коли б він і справді не накликав сам на себе якої болячки.
Я підвелася, щоб умовити його лягти в ліжко. Та варто мені було взяти його за руку, як він ураз ніби з ланцюга зірвався. Пальнув у мене лютим поглядом і відрізав:
— Облиш свої штучки! Я не дитина й не хворий. Ні, тут усе прогнило до кореня, і в нас — теж.
— Ти про що це?
— Ми боїмося правди. Боїмося бути чесними одне перед одним.
— Але чим я завинила? (Завжди, кажучи «ми», Честер мав на увазі мене).
— Ти переконана, що мені кінець. І хочеш мене втихомирити. Ніби в усьому згодна зі мною, а насправді не віриш жодному моєму слову. Для тебе все це тільки гра — на зразок отих Томових реприз, коли він бере на глузи уряд. Ти гадаєш, що я мелю нісенітниці, як і належить не переобраному міністрові. Ми вже багато років поспіль брешемо одне одному. Всюди брехня.
І він кинув мені звинувачення в тому, що я, «як завжди», приховую від нього правду.
Звичайно, Честерова «служба інформації» вчасно донесла йому, що Том не випадково ввів у свою програму шаржі на міністрів, на їхні виступи від час мирної конференції (до речі, блискучий номер, публіка завжди приймала його на біс), і мене вразила гіркота, з якою Честер це сказав.
— Мені байдуже, якої він про мене думки,— пояснив він,— дивно тільки, звідки в нього ця нікчемність душі.
— Даруй, Честере, це всього-на-всього жарт, ти ж знаєш, як смішно він усіх передражнює.
— Ото ж бо воно! Якщо мир у Європі та повоєнні труднощі для нього всього-на-всього жарт, значить, наш син — нікчема. Якщо ж це не так, то ці його, як ти зволила висловитись, «жартики»— убозтво й несмак. Не чекав я побачити його таким духовним калікою,— навіть зважаючи на всезагальну зіпсутість, на суцільне паскудство.
Він знову кинув на мене зневажливо-сердитий погляд і додав:
— Я вже не кажу про головне! Жити, не криючись, з цією повією!
— Вона не повія, Честере, її знають як серйозну актрису.
— Я помітив — ти теж почала мазатись.
— Зараз усі користуються помадою. Без помади я буду надто бліда, подумають — чи не захворіла...
— Авжеж! Останній крик моди! Для всіх без винятку! Паскудство стало нормою. Матері, наче ті хвойди, розмальовують собі обличчя, а сини брехнями розважають п'яних нероб.
Честер говорив це спокійно і неголосно, проте відчувалося, що він надто збуджений, і я не стала йому заперечувати,— лише взяла за руку, ніби просячи зрозуміти мене. І раптом
Не встигла я таке подумати, як Честер відсмикнув свою руку і сказав:
— Ти гадаєш, я старий дурень — та й усе, мовляв, що з мене візьмеш. Ти на боці Тома. Він завжди був тільки твій, ти все для цього робила, ти і твої Леттери. Ви твердо вирішили вберегти його від мого впливу і виховати яко джентльмена. І домоглися свого — він став джентльменом і паразитом, як отой твій джентльмен, котрий скористався з моєї гостинності й спокусив тебе. Звісно, Том мене ненавидить,— таких, як я, вони називають чужаками.
Я сказала, що ніхто не має права вважати Тома паразитом,— він докладає всіх зусиль, щоб знайти собі роботу.
— Ти хочеш сказати, що саме я, я не маю права на нього нарікати? Таки й справді! Які можуть бути в мене права у родині Леттерів! Я давно вже це зрозумів! Я був зручною партією, дурником, якому дозволили врятувати високошановний клан від скандалу й стати йому в пригоді— звичайно, якщо він зробить кар'єру, якщо опанує шляхетні манери, якщо зрадить свій клас і все, що той клас обстоює.
Ці його слова настільки мене вразили, що я не спромоглася й відповісти. Честер давно вже не говорив про свій «клас», хіба що коли закидав робітникам антипатріотизм і «зрадництво», тож ми всі вирішили, що він, нарешті, позбувся тих своїх нав'язливих думок.
— Я до тебе нічого не маю,— вів він далі.— Хіба ти могла думати інакше? Так тебе виховали. І ти лишилась вірною цим правилам. Я це відчув з першого ж дня, як ми стали жити разом,— я був самотній у власному домі. Марно я сподівався, що ти й усі твої зможете знайти спільну мову з людьми мого кола! Овва! (Він пирхнув смішком). Леттери навіть оголосили війну бідолашному Гаррі Бутемові,— він, бачите, занадто мені відданий, занадто вірний,— геть його! Мене слід тримати якомога далі від своїх — геть усі контакти!
А коли я нагадала йому, що зовсім не я спровадила Гулда, він уперто стояв на своєму і доводив, що завше був самотній — ось відплата за добро, яке він намагався зробити людям: бідні, затоптавши добре Честерове ім'я, викинули його на смітник, а багатії й далі знущаються з нього за намовою його власної, так би мовити, родини.
— Облиш, Честере, ти знаєш, як Том тебе любить. Для нього велика честь бути твоїм сином.
— Він мені не син — у мене немає дітей. Я опинився у безвихідній ситуації: то був справді блискучий маневр! Мене змусили стати заручником фамільних інтересів і жити під дамокловим мечем фамільного ж невдоволення. Наді мною постійно висіла загроза стати загальним посміховиськом — зневажений чоловік, рогоносець, взятий у полон... Тільки не треба, прошу! (Він підняв руку, відхиляючи мої заперечення). Хоч зараз будьмо чесні одне перед одним і скінчимо порахунки з життям, повним брехні й ошуканства. Я знаю, тобі куди любіші легкі шляхи й заспокійливі мрії, але чим це завжди кінчається? Наше життя поточили хробаки лицемірства.