Чтение онлайн

Миловид уже не говорив, а ніби вихлюпував із себе презирство та зневагу до горян — сих облудних простолюдів, які не спинилися й перед тим, щоб обдурити навіть достойних старійшин. Грімливо і важко падали в тишу його слова, ніби гранітні брили, що, котячись гірським схилом, набирають щораз більшої сили, зрушуючи дорогою все нові уламки, і стають нестримною лавиною, котра поглинає на своєму шляху все живе. Та таки спинилися важкі брили запальних слів воєводи напівдорозі, не викликавши навіть непевності на обличчях старійшин. На подив, чомусь посвітліли їхні суворі погляди. І доки губився посадник у здогадах, розмислюючи, що б то могло означати,

глухуватим голосом озвався один із старійшин.

— Втішені ми, боярине. Втішені, бо видимо, що таки справді введений ти в оману. Не хочемо образити тебе, а все ж мусиш ліпше придивитися до тих, кого називаєш вірними слугами своїми. Сам Гостомисл говорив з тивуном Гораздом, аби той переповів тобі нашу біду та вмовив порятувати громаду у скруті… Чи передав він тобі те прохання?

— Сам Гостомисл? — перепитав збентежено воєвода. — Чи хочеш сказати, що Горазд козні чинить супроти громади вашої та господаря свого? Гм… Правда, лякливий він і пожадливий, але ж якраз через своє заяче серце не зважився б на такий підступ, — не дуже певно провадив далі Миловид. Боровся сам із собою, ніби мандрівець, що блукав довго у незнаних лісових вертепах і раптом наткнувся на торовану стежку, але все ще не вірить своїй удачі. — Але ж таки не повідав мені про розмову з Гостомислом, — розмірковував уголос. — Жодним словом не прохопився. Лише вчора надвечір переповів, як глумилися наді мною, як ім’я великого князя паплюжили… зухвальці.

— То вже сам обміркуй, воєводо: чи смів би він, а чи ні. Я ж скажу лишень, що передавав нам слова, ніби тобою мовлені. Сказав, мовляв, посадник: «Бідуєте, бо ліниві та легковажні. А до ваших клопотів діла мені нема. Своїх вистачає. Тож самі викручуйтеся. Бо голови на плечах для того носите. А тим, хто на добро моє хоч позирне, завжди місце у підземеллі знайдеться, поруби порожні нині…» Чи ж після тих слів, переданих нам тивуном Гораздом, могли ми і далі повеління твої сповняти?! Після образи такої тільки ниций раб, що забув у неволі про гідність свою, мав би відвернутися та й забути. Ми ж — вільні люди, посаднику.

Кров’ю зайшли очі боярина. Якусь мить, здавалося, не міг спромогтися на слово. Невже й справді замислив хтось посварити його з громадою, примусити власноруч відтяти віть, на якій сидить? Тивун? Цей лякливий лис зважився хитрувати з самим Миловидом?! Недарма так настійливо радив навіть не говорити із вибраними мужами надтисьменців, а лише поставити біля стодол та стаєнь побільше дружинників. О, він ще відчує на своїй шкурі, чим пахнуть такі жарти!

— Я вірю словам вашим, — звів погляд на старійшин посадник. — Вірю! — проказав ще раз з притиском, ніби відкидаючи тим словом останні сумніви…

Коли ранкові гості вийшли, Миловид ще якусь часину обмислював почуте. Потім рвучко підхопився з лави і рушив до дверей. Відчинивши їх, лице в лице зіткнувся з дружинником-вартовим. Люто глипнув на нього.

— Тивуна до мене! — мовив погрозливо. — Сю ж мить!..

За пам’яті Влада ще не родили так щедро горіхи лісові. Кожен кущ ліщини, кожна віть аж до землі гнулися під вагою буйних кетягів. Тугі і підрум’янені, випиналися горіхи із жовтавих коронок, наче дорогоцінні камінці в оправі перснів, здавалося, аж просили, аби хто простягнув руку та скуштував смаковитого, схованого надійно під тонкою шкаралупою, добірного зерна. З таким урожаєм не страшна буде і найлютіша зима для дрібної живності лісової.

Влад ще раз сягнув

рукою до гілля і, обхопивши пучками пальців тугий горіховий кетяг, ледь труснув, доки не повипадали зі своїх прихистків на долоню червонобокі, сонцем випражені лущаки. Вкинувши і їх за пазуху, де хрускотіло вже повно тих дарів лісових, повернув назад до густого молодого смеречняка. Там чекала на нього Горислава.

Ситно попирхували за спиною коні. Добре відпочивши за ніч та досхочу поласувавши соковитим різнотрав’ям гірського пасовища, вони аж просилися до бігу, аби розім’яти знуджені за роботою м’язи, розігнати по жилах застояну від безділля кров.

Довкола світліло, щебетом та співами вирувало царство лісове, славлячи настання нового дня. На густій росянистій зелені, де недавно пройшов Влад, слалася темнава стежина, чітко, ніби на першому снігові, видно було кожен його крок.

Зачепивши поводи за низько навислу над землею дубову віть, попрямував туди, звідки тягло гіркуватим димком та ароматом смаженини. З насолодою вдихав той запах, бо, здавалося, зголоднів від ранкової студені. За кілька кроків, побіля вогнища, вже готувала сніданок Відова дочка. Смачно шкварчали над вогнем шматки м’яса молодої сарни, що її вдалося вполювати Владові вчора надвечір.

— О, як ти швиденько впоралася, — посміхнувся Гориславі. — Так міцно спала, думав: до схід сонця не прокинешся. А ти уже й сніданок приготувала. Доброю господинею будеш комусь…

Від тої похвали аж зарум’янилася дівчина, ніби від жару прикрила обличчя руками. Та за мить уже зухвало зиркнула на свого супутника з-під розтуленої долоні.

— Не жалкуєш, що поспішив та іншу господиню собі вибрав? А то могла б і твоєю бути…

Тільки усміхнувся Влад, не розчувши в тих словах прихованого смутку, не розгледівши у глибині палких очей дівчини якогось особливого відтінку чи то ніжності, чи туги. Хотів відказати на те щось жартівливе, та глянув на Гориславу і спинився, застиг у подиві: очі… Так дивилися на нього очі Млади у ту далеку чаклунську ніч на Івана Купала. І тепер — знову очі… І сміх… Чом не помічав він його досі, цей тремкий прозорий сміх, що тривожить, манить, хвилює, кличе…

Він дивився і не міг відвести очей. Здавалося, якась владна сила скувала його волю і чуття, відібрала здатність бодай поворухнутися.

Ці очі…

Може, й справді Горислава зуміла прочитати ті думки. Бо підвелася від багаття мов уві сні, не відриваючи погляду від Влада, ступила до нього — крок, другий… Ледь повела головою, стріпнувши важкою хвилею темного волосся. Терпким ароматом трав гірських війнуло на Влада — сп’янив той запах, аж схитнулася пругко земля під ногами. Він чи й не він простягнув їй навстріч руки?! Він чи й не він припав до вуст її пристрастно і одчайно, наче потопаючий, що у бурхливих нещадних хвилях нуртуючої ріки таки дотягнувся до рятівного деревця на березі?! Він чи й не він таки відсахнувся непевно за крок до солодкого забуття, що обіцяли йому гарячі обійми дівчини?!

Долонею провів по обличчі, ніби стираючи ту всевладну і солодку, але таку облудливу ману.

Чому, задля чого возстав над власним жаданням? Чи обличчя дружини виринуло з непам’яті? Чи довірливі очі Віда побачив перед собою? Чи відчув, що не має права на власне щастя, коли десь там, у двобої з ворогом, вирішується доля всієї громади? Того не відав, знав лише, що інакше вчинити не може.

— Пора… в дорогу… — зронив не своїм, якимось далеким голосом.

Не оглядаючись, попрямував до коней.