Чтение онлайн

Вдивлявся молодий посадник у довгі ряди княжих воїнів, і гордістю повнилися груди. Вдивлявся — і зі здивуванням відчував, як туманить світ непрохана і непідвладна йому сльоза. Схилив

голову, аби непомітно стерти з очей той знак недостойної мужа слабкості, і аж тепер зачув позад себе голосний дитячий плач.

— Ти, Младо?..

Не відповіла нічого, лиш обпалила зблиском голубих до прозорості очей, прихилилася до нього щасливо.

У тій хвилі раптово стихли могутні удари криці. Військо схитнулося і рушило з місця.

— Дивися і ти, синку, — Влад обережно взяв на руки немовля, що скривджено морщило маленьке личко, поволі звів догори той дорогоцінний згорток. — Минуть роки, і тобі, сину, надійде час взяти до рук зброю, аби боронити рідну землю та виборювати славу їй. Тож Бориславом і нарекаю тебе нині…

Вже витикалися із темніючих улоговин м’які тумани, зацікавлено спиналися навшпиньки, аби хоч краєм ока глипнути, що там діється знову на цім багатобарвнім світі. Стихав на стінах гамір. Здавалося,

все довкола завмерло, вчароване голосним і торжествуючим дитячим скриком, що легко, вільно і безбоязно злинав угору, турботливо виколисуваний стрімкими і величавими верхами. Сонце раптово виборсалося із обіймів червонястих призахідних хмар, бризнуло яскрінню і вознесло врівень із далекими горами синю тінь мовби з каменю висіченого велета із немовлям на витягнутих догори руках.

«В лето 6489. Иде Володимер к ляхом и зая грады их, Перемишль, Червен и ины грады, иже суть и до сего дне под Русью». «Повесть временных лет»