Русичі
Шрифт:
— Скорбота — се добре, — перебив посланця Гнєз. — Але чим іще думає шановний Іов довести свою вірність єдиному істинному богові? Справи потрібні, а не слова, — мовив воєвода, покусуючи вус.
— О, багато сил затратив наш духовний отець, аби переконати впертого Миловида, розкрити очі йому на власну вигоду, але посадник, хоч і сам християнин, чомусь не хоче нічого чути, ба навіть дослухається диявольських напучувань верховодів того народу язичницького. — Помітивши, що схвально киває на його слова господар намету, сланець глибокодумно зауважив уже від себе: — Мислю, чарами своїми обплутали вони Миловида, бо
— Гм… І що ж хоче за ту послугу? — підозріло прискалив око Гнєз, відав-бо: часом дуже дорого коштують отакі вибухи прихильності до віри істинної.
— Казав передати, що все те робить, не очікуючи на якусь винагороду, бо усі багатства — то марнота марнот. Єдине просить, щоби після того, як увійдеш у кріпость, поставив його, монаха Іова, світським і духовним володарем над усім сим краєм.
— Ну що ж, і справді небагато потрібно вашому монахові, — збуджено перемигнувся воєвода із соцьким, ніздрі його схвильовано тремтіли, наче у ловецького пса, що відчуває десь близько здобич. — І коли ж саме надумав твій отець духовний відкрити ворота перед своїми братами по вірі?
— Того не знаю. Просив лише передати, щоб обміняли ви бранців на захоплених у полон під час недавнього приступу ваших воїв. Одному з них розповість отець Іов, коли саме і як зможете вступити до кріпості, — оповідач вибачливо та винувато здвигнув костистими плечима. — Навіть зі мною не схотів передати всього…
— Угу… Воно й не дивно, — промурмотів про себе Гнєз. — Не такий дурний монах, аби власноруч смерть собі зготувати. — Відтак заговорив у повен голос: — Ну, заради такого дарунка я за одного нашого і по троє язичників віддам. Ні, по десять! Вина посланникові! — гарикнув на Мета. — Найкращого, яке лиш знайдеться у мене! І оберігай гостя як зіницю ока. Коли що — головою заплатиш!
Воєвода знову повернувся до рухливого чоловічка:
— Коли назад рушати маєш?
— Опівночі мушу бути під східною вежею, у точно призначеному місці. Там скинуть шнур і піднімуть мене нагору.
— Добре! Тепер пий і відпочивай… Лиш перед північчю вийдеш із мого намету.
Темно і прохолодно. Тиша. Тільки догоряючі багаття вихоплюють із густого мороку постаті поснулих воїнів.
Дві тіні нечутно вислизнули з намету воєводи і попрямували до стін кріпості. Поряд із непоказним, низеньким сланцем монаха Іова соцький Мет здавався справжнім велетнем. Тримаючись весь час у тіні, обминули кілька багать, не зупинилися і біля дозорців, які, вже попереджені соцьким, пропустили їх, не обізвавшись і словом.
Біля самих стін зупинилися.
— Іди, — кинув пошепки своєму супутникові, який ту ж мить припав до землі і безшелесно зник у темені.
Жодне чуже око не помітило, як опівночі із затіненого боку вежі впало донизу зв’язане зі шкіряних пасів лазиво, як нечутно, мов привид, скрадався догори, припадаючи до стіни, маленький непомітний чоловічок.
— Ну, як? — почув він запитання, щойно вхопившись за пристінок вежі.
— Все, як ви казали, отче. Вони погодилися…
І враз друга
Темна постать отця Іова ту ж мить розтанула в темені.
Аж тоді той, інший, загукав на все горло:
— Біда! До мене! Тільки хоронітеся: лехіти вцілили Волота стрілою. Другом він мені був… — заголосив убивця, тулячи до себе мертвого посланця.
Хитрий і обачливий отець Іов.
11
У хижі коваля Добромисла сутінно було навіть у сонячний день. Крізь два невеличких віконця, затягнуті бичачими міхурами, натужно пробивалися тьмяні пасма денного світла, — мляво, ніби знехотя, вихоплювали з мороку дерев’яні стіни, порепані і чорні, мовби складені з недогорілих головешок. За багато літ були вони наскрізь просякнуті димом від вогнища, що хоч і тягнувся назовні крізь прорубаний у стелі чималий отвір, однак залишав свій слід і всередині помешкання.
Господар хижі був із тих людей, які ніколи не забувають у біді побратимів. Зі старійшиною Гостомислом знався він ще з дитинства. Завжди мали про що поговорити, коли зустрічалися чи то в Гостомисловій хижі, а чи тут, у кріпості, на торговищі, бо з літами лише зміцніла їхня приязнь. Тож як тільки зачинилися ворота кріпості за останніми з тих, хто шукав тут порятунку від нападників, коваль Добромисл сам знайшов свого побратима та його дочку у людському збіговиську. Запросив пережити лиху годину у нього — мешкав поруч кузні, при самій кріпосній стіні, де здебільш і тіснилися майстерні та житла ремісного люду.
Вже за кілька днів Млада обвикла до нового місця. Двоє синів Добромисла хоч і працювали спільно з батьком, проте жили порізно, зі своїми сім’ями. Майстрами обидва були добрими, бо змалечку помагали у кузні. Таємниці ремесла, що їх визбирував батько по дрібці усе життя, дісталися їм одразу, ніби спадок вітцівський.
А що майстри справ оружних цінувалися нарівні з дружинниками боярськими чи торговцями, то сам посадник узяв їх під свою опіку, хотів завше мати під рукою перших у довколишнім краї ковалів. Дозволив обидвом звести просторі хижі неподалік власної хоромини, там, де селилися дружинники.
І хоч тим урівняв їх посадник із батьком, сини і далі свято шанували кожне веління Добромислове, як і завше, беззаперечно корилися його слову. Навіть коли той — уже тепер зрідка — брався до роботи, самі ставали йому за підручних.
Млада поставила на вогонь казанок із нехитрим варивом і сіла на лаву при вікні: вишивала химерним візерунком поли святкового кептаря, мріяла постати перед очі своєму Владові у барвистій обнові, щоб завжди лише нею милувався любий муж. Та ні, тепер уже не лише нею — двоє їх, носить сина під серцем. Усміхнулася тим думкам. Переконана, що син буде, бо так хоче муж її, Влад. Дужим виросте син, дужим і сміливим, буде для них захисником на схилі віку. Так наворожила їй і жона коваля Добромисла, Літодана. А вона помилитися не могла. Кажуть люди, що всі віщування старої збуваються. Певно, через те її навіть побоюється Млада, хоч добра і прихильна до неї господиня гостинної оселі.