Чтение онлайн

Ленґдон знов почувався у своїй стихії.

Коли вони ввійшли до ще вужчої вулички — віа дель Престо — Ленґдон придивився до дверей. Знайти вхід до церкви завжди було непросто, бо сама будівля дуже маленька, не прикрашена нічим і встромлена поміж двома іншими спорудами. Можна дуже легко пройти повз і навіть не помітити її. Як не дивно, але цю церкву було легше знайти не очима, а вухами.

Одною з особливостей церкви Данте було те, що там часто проводилися концерти, а коли концертів не було, то в церкві вмикали записи попередніх концертів, щоби від- відувачі

в будь-який час могли насолоджуватися музикою.

Як Ленґдон і передбачав, коли вони пішли вузенькою ву- личкою, почулися тихі звуки музичного запису, які става- ли дедалі гучнішими, аж поки він із Сієнною не зупинився перед непримітним входом. Єдиною підказкою того, що вони прийшли, куди треба, була маленька вивіска — пряма протилежність червоному транспаранту на музеї Данте. Ця вивіска скромно виголошувала, що перед ними церква Дан- те й Беатріче.

Коли Ленґдон із Сієнною ввійшли з вулиці до темного при- міщення церкви, повітря стало прохолоднішим, а музика — гучнішою. Інтер’єр був суворим та простим... і навіть дещо скромнішим, аніж запам’яталося Ленґдону. Усередині була лишень купка туристів. Хтось ходив туди-сюди, хтось робив записи в книзі відвідувачів, хтось тихо сидів на лавах, слухаючи музику, або роздивлявся колекцію творів мистецтва.

За винятком вівтаря з розписами художника Нері ді Біч- чі, присвяченими Мадонні, майже всі оригінальні мистецькі твори в цій каплиці замінили творами сучасними, котрі стосувалися двох знаменитостей — Данте й Беатріче. Саме це й було головною причиною відвідування цієї церкви туристами. На більшості картин зображувався Данте з пристрасним тужливим поглядом під час його першої зустрічі з Беатріче, коли поет, за його власним зізнанням, закохав- ся з першого погляду. Ці картини дуже різнилися за худож- ньою цінністю, і більшість із них, на думку Ленґдона, були недоречними й позбавленими смаку. На одному з таких полотен знаменитий червоний каптур із відкоченими навуш-

никами мав вигляд, наче Данте поцупив цю річ у якогось Санта-Клауса. Проте повтор теми тужливого погляду поета на його музу Беатріче не залишав жодного сумніву, що це була церква зболеного кохання — нездійсненного, непо- діленого та нереального.

Ленґдон інстинктивно повернувся ліворуч і поглянув на скромну гробницю Беатріче Портінарі. Головним чином, саме до неї приходили люди, але подивитися не стільки на гробницю, скільки на той предмет, що стояв біля неї.

То був плетений із лози кошик.

І цього ранку, як і завжди, простий кошик із лози стояв біля гробниці Беатріче. І, як і завжди, цього ранку він був повний складених смужечок паперу — то були рукописні послання відвідувачів самій Беатріче.

Беатріче Портінарі стала такою собі святою покровителькою закоханих, які народилися під нещасливою зіркою, і, за легендою, написані від руки молитви до Беатріче слід було покласти до кошика в надії, що вона стане заступницею дописувача і, можливо, спонукає когось палкіше кохати його або вкаже авторові чи авторці послання, як знайти справжнє кохання, або навіть допоможе прохачеві забути померлу кохану людину.

Багато років тому Ленґдон, страждаючи від творчих мук під час написання наукового твору з історії мистецтва, зайшов до цієї каплички й поклав

до кошика послання, у якому прохав Дантову музу не знайти йому істинне кохання, а пролити на нього частину того натхнення, яке дало змогу Данте написати свій фоліант.

Співай в мені, музо, йрозповідай історію вустами моїми...

Перший рядок Гомерової «Одіссеї» видався йому тоді доречним вираженням власного благання, і Ленґдон потайки вірив, що він і справді викресав у Беатріче іскру божественного натхнення, бо після повернення додому написав ту книгу з надзвичайною легкістю.

— Scusate! (Вибачте!) — раптом почувся голос Сієнни, що голосно відлунив у тісному приміщенні церкви. — Potete ascoltarmi tutti? (Ви не могли б мене всі послухати?)

— Ленґдон різко крутнувся й побачив, що то Сієнна звернулася до туристів, які розбрелися по церкві, і вони витріщилися на неї з осторогою й легким переляком.

— Сієнна мило всміхнулася й спитала по-італійськи, чи ніхто, бува, не має при собі примірника Дантової «Божественної комедії». Дехто з туристів похитав головою, дехто підозріло зиркнув на неї, і тоді Сієнна поставила це саме запитання англійською, але результат теж був негативним.

— Немолода жінка, яка протирала вівтар, суворо засичала на Сієнну й приклада до рота палець — мовчи, мовляв.

— Сієнна повернулася до Ленґдона й нахмурилася, немов питаючи: «Ну, і що тепер?»

— «Оптовий» підхід, до якого вдалася Сієнна, попрохавши допомоги відразу у всіх відвідувачів, був зовсім не тим, що хотів зробити Ленґдон, але він мусив визнати, що очікував- таки на позитивну реакцію на її прохання. Під час поперед- н іх відвідин цієї церкви він запам’ятав, що тут не бракувало туристів, які читали «Божественну комедію», насолоджуючись повним зануренням у творчість Данте та його життя.

— Але сьогодні було інакше.

— Ленґдон спрямував погляд на літню подружню пару, що сиділа у фронтальній частині каплиці. Голова старого сильно нахилилася вперед, його підборіддя торкалося грудей — вочевидь, він крадькома дрімав. Але жінка, що сиділа поруч, навпаки, мала надзвичайно жвавий вигляд, а з-під її сивого волосся тягнулися донизу білі дроти навушників.

— «О, проблиск надії», — подумав Ленґдон і рушив проходом до подружжя. Як він і сподівався, ті характерні дротинки навушників тягнулися до айфону, що лежав у жінки на колінах. Відчувши, що на неї дивляться, жінка підвела голову й висмикнула навушники із вух.

Ленґдон і гадки не мав, якою мовою розмовляла та жінка, але всесвітнє поширення айфонів, айпедів та айподів спричинилося до появи лексикону, не менш поширеного у світі, аніж універсальні фігурки чоловіка та жінки, що «прикрашали» громадські туалети.

— Айфон? — спитав Ленґдон, удавано замилувавшись пристроєм, який лежав у жінки на колінах.

Обличчя старенької відразу ж освітилося усмішкою, і вона з гордістю кивнула.

— Така корисна й розумна штучка, — прошепотіла вона з британським акцентом. — Це мені син подарував. Я слухаю повідомлення зі своєї електронної пошти. Ви уявляєте? Я слухаю повідомлення з електронки! Цей маленький безцінний прилад фактично читає їх мені! А з моїм поганим зором це така підмога!