Чтение онлайн

Ленґдон був глибоко збентежений почутим.

— Але це... здається неможливим...

— Ні, Роберте, не неможливим, а просто немислимим.Розум людини має примітивний егоїстичний захисний механізм, котрий заперечує всяку дійсність, яка спричиняє надто велике навантаження на мозок, із котрим той неспроможний впоратися. Цей механізм називається «заперечення».

— Я чув про механізм заперечення, — іронічно зауважив Ленґдон, — але я заперечую, що він існує.

Сієнна підкотила очі під лоба.

— Смішно, але, повір мені,

він таки існує. Заперечення — це найголовніша деталь людського механізму пристосування до реальності. Без нього ми щоранку прокидалися б від кошмарів, у яких бачили б усі ті способи, якими нас може наздогнати смерть. Натомість наш мозок блокує всі ті екзистенціальні страхи, зосереджуючи увагу на тих стресових ситуаціях, із якими нам до снаги впоратися, — наприклад, вчасно потрапити на роботу чи заплатити податки. Якщо ж на нас раптом напосідають мас- штабніші екзистенціальні страхи, то ми швидко відкидаємо їх і знову зосереджуємося на простих завданнях і щоденних банальностях.

Ленґдон пригадав недавнє інтернет-опитування студентів якогось зі старих престижних університетів, яке засвідчило, що навіть високоінтелектуальні індивіди мають схильність до заперечення. Згідно з цим дослідженням, переважна більшість університетських студентів, надивившись гнітючих новин про прискорене танення арктичного льоду чи вимирання біологічних видів, швидко покидали ці бентежні веб-сторінки на користь чого-небудь тривіального, що витісняло страх із їхньої свідомості; серед варіанті» вибору найчастіше були спорт, смішні відеосюжети про котиків і світські плітки.

— В античній міфології герой, який перебуває у стані заперечення, — зауважив Ленґдон, — є граничним виявом

пихатості й гордині. Немає людини пихатішої за ту, яка щиро вважає себе невразливою до всіх нещасть, які існують у нашому світі. Данте з цим також погоджувався, бо засуджував пиху як найгірший із семи смертних гріхів... і покарав пихатих, помістивши їх до найнижчого кола пекла.

Сієнна ненадовго замислилася, а потім продовжила:

— У своїй статті Цобріст звинуватив багатьох світових лідерів у тому, що вони перебувають у стані заперечення... ховаючи голову в пісок. Особливо гостро критикував він Всесвітню організацію охорони здоров’я.

— Б’юся об заклад, цю його критику сприйняли на «ура».

— Опоненти відреагували, прирівнявши його до релігійного фанатика, що стоїть на розі з плакатом «Наближається кінець світу!».

— На Гарвардському майдані теж можна побачити двій- ко-трійко таких безумців.

— Так, і ми всі ігноруємо їх, бо гадаємо, що це ніколи не трапиться. Але повір мені, нездатність людського розуму уявити собі якусь подію аж ніяк не означає, що ця подія не трапиться.

— Тебе як послухати, так ти затята прихильниця Цобріста.

Я затята прихильниця правди, — емоційно відказала Сієнна, — навіть якщо ця правда сприймається болісно і вкрай важко.

Ленґдон замовк, бо знову відчув цієї миті якусь дивну ізольованість від Сієнни, коли намагався збагнути притаманне їй химерне поєднання пристрасності й відсторонення.

Сієнна поглянула на нього,

і її очі подобрішали.

— Послухай-но, Роберте, я не кажу, що Цобріст має рацію, коли стверджує що вирішенням проблеми перенаселення є епідемія чуми, здатна знищити половину людства. Я не кажу, що слід припинити лікування хворих. Я кажу, що наш теперішній шлях — це примітивна формула самознищення. Зростання населення — це геометрична прогресія, що відбувається в обмеженому просторі з обмеженими ресурсами. І кінець настане грубо й різко. І він не буде схожий на той випадок, коли, скажімо, в автівці поступово скінчується пальне. Це буде схоже на різке падіння того ж авта з високої кручі.

Ленґдон шумно зітхнув, намагаючись осмислити щойно почуте.

— До речі, про падіння, — зауважила Сієнна, похмуро вказуючи вгору праворуч від того місця, де вони йшли. — Я впевнена, що саме там Цобріст стрибонув назустріч смерті.

Ленґдон підняв очі й побачив, що вони саме проходили повз скромний кам’яний фасад музею Барджелло. Позаду нього над довкільними спорудами здіймався вгору конічний шпиль вежі Флорентійського абатства. Увіп’явшись поглядом у вершечок вежі, Ленґдон думав про можливу причину самогубства Цобріста, сподіваючись, що той чоловік стрибнув в обійми смерті не через те, що скоїв щось жахливе і не хотів стати свідком скоєного, яке неминуче наближалося.

— Критики Цобріста, — сказала Сієнна, — полюбляють загострювати увагу саме на тій парадоксальній обставині, що безліч технологій генної інженерії, які він винайшов, тепер сприяють значному подовженню тривалості людського життя.

— І це лише загострює проблему перенаселеності.

— Саме так. Якось Цобріст публічно заявив, що шкодує, що випустив джина з пляшки й хотів би знищити декотрі зі своїх винаходів, які сприяють збільшенню тривалості житія. Вважаю, що з ідеологічної точки зору ця заява є цілком логічною. Що довше ми живемо, то більше ресурсів витрачається на підтримання життєдіяльності старих і хворих.

Ленґдон кивнув.

— Якось ячитав, що близько шістдесяти відсотків медич- иих витрат у Сполучених Штатах припадають на підтримку пацієнтів в останні півроку їхнього життя.

— Та отож. Тому коли наш мозок каже: «Це безумство», — наше серце заперечує: «Підтримуватимемо бабусине житія доти, доки вона житиме».

Ленґдон кивнув.

— Це конфлікт між Аполлоном і Діонісом — відома в міфології дилема. Це вікова боротьба, що точиться між серцем і розумом, бо обидва рідко бажають того самого.

Ленґдон чув, що тепер до міфології вдаються на зібраннях товариств анонімних алкоголіків, щоб охарактеризувати стан п’яниці отаким чином: коли він витріщається на склянку зі спиртним, то його розум знає, що спиртне завдасть йому шкоди, але серце прагне спокою, який дає спиртне. Сенс такого посилання на міфологію очевидний: ти не сам, навіть боги, і ті відчували конфлікт між розумом і серцем.

— Кому потрібна агатусія? — раптом спитала пошепки Сієнна.

— Перепрошую?

Сієнна підвела голову й поглянула на нього.