Чтение онлайн

І Ваєнта знову полетіла вниз.

Вона падала три довгі секунди, упродовж яких витріщалася в стелю з прекрасними картинами. У центрі полотна прямісінько над нею — у масивній круглій картині із зображенням Козімо Першого в оточенні херувимів на небесній хмаринці — тепер зяяла рвана діра.

А потім був несподіваний страшний удар — і увесь світ Ваєнти щез у непроникному мороці.

***

А вгорі, заклякнувши від несподіванки, Роберт Ленґдон стояв і дивився крізь діру в «Апофеозі» на великий зал унизу. На кам’яній підлозі Залу п’ятисот лежала жінка зі

шпичастим волоссям і під її головою швидко розтікалася калюжка крові. У руці вона і досі стискала пістолет із глушником.

Ленґдон підняв погляд на Сієнну, яка теж витріщалася вниз, приголомшена моторошною картиною на підлозі. На її обличчі відбився шок.

— Я не збиралася... я не хотіла...

— Ти зреагувала інстинктивно, — прошепотів Ленґдон. — Бо вона саме збиралася мене вбити.

Крізь прорване полотно знизу долетіли збентежені крики. Ленґдон потихеньку відвів Сієнну від перил.

— Нам не можна тут залишатися. Ходімо.

—

розділ49

Агент Брюдер і досі перебував у потаємному кабінетику герцогині Б’янки Капелло, коли почув глухий удар об підлогу й раптову метушню в Залі п’ятисот. Він кинувся до заґратованого віконця й виглянув у нього. Лише через кілька секунд його мозок спромігся усвідомити картину, яку він побачив на кам’яній долівці внизу.

Вагітна адміністраторка музею підійшла до нього ззаду, припала обличчям до ґрат — і, вжахнувшись, враз затулила рота рукою, побачивши сцену на підлозі залу: скалічене тіло в оточенні переляканих туристів. Потім адміністраторка поволі перевела погляд на стелю Залу п’ятисот — і жалісно запхикала. Брюдер підвів голову й простежив за її поглядом до округлої панелі на стелі — у центрі живописного полотна зяяла велика рвана діра.

Він враз обернувся до жінки.

— Як туди потрапити?!

***

А на протилежному боці споруди Ленґдон і Сієнна, важко дихаючи, спустилися з горища й прожогом проскочили у двері. Буквально за кілька секунд Ленґдон знайшов маленьку нішу, хитромудро сховану за темно-червоною портьєрою. Він добре запам’ятав це місце під час попереднього приватного візиту.

Сходи герцога афінського.

Тепер, здавалося, звуки кроків і крики долітали до них звідусіль, і Ленґдон знав, що часу вони мають обмаль. Він відсмикнув портьєру і разом із Сієнною прослизнув на невеличкий сходовий майданчик.

Не кажучи ні слова, вони пішли кам’яними сходами вниз. Цей перехід був спроектований як низка моторошно вузьких сходів із крутими поворотами. І що далі вони заглиблювалися, то більш тісними й моторошними здавалися сходи. Але коли Ленґдон уже був жахнувся від думки, що стіни от- от розчавлять його, їхній шлях, на щастя, добіг кінця. Далі йти було нікуди.

Бо вони спустилися на перший поверх.

Сходи завершувалися малесенькою кам’яною камерою, і хоча вийти з неї можна було лише, здавалося, крізь найменші дверцята у світі, їх таки приємно було бачити. Усього чотири фути заввишки, ті дверцята, зроблені з міцної деревини на залізних заклепках, були оснащені здоровенним внутрішнім засувом, щоби ніхто не зміг потрапити всередину.

— За дверима чути шум вулиці, — прошепотіла Сієнна, і досі приголомшена. — А що там за дверима?

— Віа дела Нінна, — відповів Ленґдон, уявивши

собі тротуар і натовпи перехожих. — Але там може бути поліція.

— Вони нас не впізнають. Бо шукатимуть блондинку та чоловіка з темним волоссям.

Ленґдон із подивом поглянув на неї.

— Але ж саме такий вигляд ми й маємо...

Сієнна похитала головою, і на її обличчі з’явився вираз сумної рішучості.

— Мені не хотілося б, щоби ти бачив мене такою, Робер- те, але, на жаль, саме така я наразі й є. — Сієнна схопила себе за волосся, рвучко сіпнула його — і воно враз зісковзнуло з її голови.

Ленґдон аж відсахнувся, ошелешений тим, що Сієнна носила перуку, а також виглядом, який вона мала без неї. Сієнна Брукс була зовсім лисою, із черепом гладеньким і блідим, яку пацієнта після сеансу хіміотерапії.

«Вона до того ж іще й хвора?»

— Знаю, що ти хочеш сказати, — мовила вона. — Це довга історія. А тепер нагнися. — І Сієнна піднесла перуку, збираючись надіти її на голову Ленґдону.

«Вона, мабуть, жартує?»

Ленґдон, вагаючись, нагнувся, і Сієнна насунула біляву перуку йому на голову. Та ледь-ледь налізла, але Сієнна так-сяк підправила її. А потім відступила крок назад й оцінила зроблене. Невдоволена результатом, вона простягнула руку, попустила зав’язку і, пересунувши її йому на лоба, знову зав’язала, як бандану, прикріпляючи замалу перуку до голови професора.

Потім Сієнна взялася за себе: підкотила джинси й опустила шкарпетки аж до кісточок. Коли вона підвелася, то на її губах гуляла зухвала усмішечка. Гарненька Сієнна Брукс перетворилася тепер на такого собі скінхеда, шанувальника панк-року. Колишня шекспірівська акторка зазнала приголомшливої трансформації.

— І пам’ятай, — сказала Сієнна, — дев’яносто відсотків особистого розпізнання — це мова тіла, тож, коли вийдемо, рухайся так, наче ти підстаркуватий рокер.

«Стосовно підстаркуватого — це я зможу, — подумав Ленґдон, — а от щодо рокера — то не певен».

Та не встиг Ленґдон заперечити, як Сієнна відсунула засув і рвучко розчахнула малесенькі дверцята. Низько пригнувшись, вона вийшла на велелюдну бруковану вулицю. Ленґдон рушив слідком, але йому на світло дня довелося виповзати майже навкарачки.

Окрім декількох перехожих, які отетеріло витріщилися на химерну парочку, що вигулькнула з-за дверей у фундаменті Палацо Веккіо, ніхто на них навіть не глянув двічі. Загубившись у натовпі, Ленґдон із Сієнною рушили на схід.

Чоловік в окулярах «Плам Перис» помацав свою кровоточиву шкіру й рушив поміж пішоходами слідком за Робертом Ленґдоном і Сієнною Брукс, тримаючись від них на безпечній відстані. Попри їхнє кмітливе маскування, він помітив, як вони вибралися крізь малесенькі дверцята на віа дела Нін- на, і відразу ж їх упізнав.

За кілька кварталів чоловік відчув, що задихається; від сильного болю в грудях він дихав часто й неглибоко. Йому здалося, наче його вдарили в грудну клітку.

Скрипнувши зубами від болю, він змусив себе знову зосередити увагу на Ленґдоні й Сієнні та йти за ними вулицями Флоренції.

розділ50

Ранкове сонце вже викотилося з-за обрію й кинуло довгі тіні на вузькі каньйони вулиць, що зміїлися поміж будівлями Флоренції. Крамарі піднімали металеві решітки й жалюзі, що захищали крамнички й бари, і в повітрі стояв густий аромат еспресо та свіжих рогаликів корнеті.