Маленький принц
Шрифт:
– А ось і підданець!
– гукнув король, угледівши маленького принца.
«Звідки він може мене знати, - подумав собі маленький принц.
– Він же мене зроду не бачив!»
Він не відав, що світ для королів дуже спрощений. Для них усі люди - підданці.
– Підійди, щоб я тебе краще роздивився, - мовив король, пишаючись, що може нарешті над кимось королювати.
Маленький принц роззирнувся, шукаючи, куди б сісти, але пишна горностаєва керея окривала цілу планету. Отож він зостався стояти і, стоячи,
– Етикет не дозволяє позіхати перед монархом, - вирік король.
– Я забороняю тобі позіхати.
– Не можу стриматися, - відказав маленький принц, страшенно знічений.
– Я здорожився і зовсім не спав.
– Ну, тоді наказую тобі позіхати, - сказав йому король.
– Я багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Мені це навіть цікаво. Тож позіхай ще. Це моє повеління.
– Це мене лякає… більше не можу… - відповів маленький принц і весь зашарівся.
– Гм… гм… Тоді… - озвався король, - тоді я велю тобі то позіхати, то…
Король аж запинався і, здається, навіть розсердився. Бо для короля найважливіше, щоб його шанували. Непослуху він не стерпів би. Був то абсолютний монарх. Але він був дуже добрий і тому давав тільки розумні накази.
«Якби я, - любив казати він, - якби я звелів своєму генералові перекинутися морською чайкою, а генерал не виконав би мого наказу, то це була б не його провина. Винен був би я».
– Можна сісти мені?
– несміливо спитав маленький принц.
– Велю тобі: сідай!
– одрік король і велично підгорнув полу своєї горностаєвої киреї.
Одне вражало маленького принца: планетка така манюсінька. Над ким же владарює король?
– Ваша величносте,- мовив він, - можна вас запитати…
– Велю тобі: запитуй!
– квапливо сказав король.
– Ваша величносте… чим ви правите?
– Усім, - дуже просто одказав король.
– Усім?
Король скромним жестом показав на свою планету, а також на інші планети й зірки.
– I всім цим ви правите?
– перепитав маленький принц.
– Усім, - одрік король.
Він-бо був не лише абсолютний монарх, а й цар усесвітній.
– I зірки скоряються вам?
– Авжеж, - притакнув король.
– Зірки виконують мої повеління негайно. Непослуху я не потерплю.
Така могутність викликала в маленького принца захват. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок три рази на день, а сімдесят два, а то й сто, і двісті разів, і навіть стільця не пересуваючи! Згадавши свою покинуту планетку, він трошки зажурився і зважився попросити в короля:
– Я б хотів подивитись, як сідає сонце… Зробіть мені ласку… Звеліть сонцеві зайти…
– А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку, або написати трагедію, або перекинутися морською чайкою - і генерал не виконає наказу, - хто буде винен: він чи я?
–
– Цілком слушно, - відповів король.
– Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої розпорядження розумні.
– А як же мій захід соня?
– нагадав маленький принц: питаючись про щось, він ніколи не заспокоювався, поки не діставав відповіді.
– Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, в тому й мудрість володаря.
– А коли це буде?
– спитав маленький принц.
– Гм… Гм… - відповів король, гортаючи грубого календаря.
– Це буде… гм, гм… - сьогодні це буде за чверть восьма вечора. I тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження.
Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився.
– Мені пора, - сказав він королю.
– Більше нема чого тут робити.
– Зостанься!
– мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець.
– Зостанься, я призначу тебе міністром.
– Міністром чого?
– Ну, міністром… міністром юстиції.
– Але ж тут нема кого судити.
– Хтозна, - мовив король.
– Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.
Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.
– О, я вже подивився!
– вигукнув він.
– Там більше нікого немає.
– То суди сам себе, - відказав король.
– Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.
– Сам себе я можу судити де завгодно, - сказав маленький принц.
– Для цього мені нема чого тут жити.
– Гм… Гм… - задумався король.
– Здається, десь на моїй планеті живе старий пацюк. Ночами я його чую. Ти можеш судити цього старого пацюка. Вряди-годи засуджуватимеш його на смертну кару. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб берегти його. Адже він у нас один.
– Не люблю смертних вироків, - мовив маленький принц.
– Та й мені вже пора.
– Ні, не пора, - заперечив король. Маленький принц уже зовсім зібрався в дорогу, але йому не хотілося засмучувати старого монарха.
– Якщо ви, ваша величність, бажали б, щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, приміром, не гаючись, рушати в путь. Мені здається, умови для цього саме сприятливі…
Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.