Чтение онлайн

“Ну, хіба Бідою?”

“І це не так”.

“Стривай лишень,

Пиши Галайдою”.

Записали. “Ну, Галайдо,

Поїдем гуляти.

Найдеш долю… а не найдеш…

Рушайте, хлоп'ята”.

І Яремі дали коня

Зайвого з обозу.

Усміхнувся на воронім

Та

й знову у сльози.

Виїхали за царину;

Палають Черкаси…

“Чи всі, діти?” “Усі, батьку!”

“Гайда!” Простяглася

По діброві понад Дніпром

Козацька ватага.

А за ними кобзар Волох

Переваги-ваги

Шкандибав на конику,

Козакам співає:

“Гайдамаки, гайдамаки,

Залізняк гуляє”.

Поїхали… а Черкаси

Палають, палають.

Байдуже, ніхто й не гляне.

Сміються та лають

Кляту шляхту. Хто балака,

Хто кобзаря слуха.

А Залізняк попереду,

Нашорошив уха;

Іде собі, люльку курить,

Нікому ні слова.

А за ним німий Ярема.

Зелена діброва,

І темний гай, і Дніпр дужий,

І високі гори,

Небо, зорі, добро, люде

І лютеє горе -

Все пропало, все! нічого

Не знає, не бачить,

Як убитий. Тяжко йому,

Тяжко, а не плаче.

Ні, не плаче: змія люта,

Жадна випиває

Його сльози, давить душу,

Серце роздирає.

“Ой ви, сльози, дрібні сльози!

Ви змиєте горе;

Змийте його… тяжко! нудно!

І синього моря,

І Дніпра, щоб вилить люте,

І Дніпра не стане.

Занапастить хіба душу?

Оксано, Оксано!

Де ти, де ти? подивися,

Моя ти єдина,

Подивися на Ярему.

Де ти? Може, гине,

Може, тяжко клене долю,

Клене, умирає

Або в пана у кайданах

У склепу конає.

Може, згадує Ярему,

Згадує

Вільшану,

Кличе чого: “Серце моє,

Обніми Оксану!

Обнімемось, мій соколе!

Навіки зомлієм.

Нехай ляхи знущаються,

Не почуєм!..” Віє,

Віє вітер з-за Лиману,

Гне тополю в полі,

І дівчина похилиться,

Куди гне недоля.

Посумує, пожуриться,

Забуде… і, може…

У жупані, сама пані;

А лях… боже, боже!

Карай пеклом мою душу,

Вилий муки море,

Розбий кару надо мною,

Та не таким горем

Карай серце: розірветься,

Хоч би було камень.

Доле моя! серце моє!

Оксано, Оксано!

Де ти ділася-поділась?”

І хлинули сльози;

Дрібні-дрібні полилися.

Де вони взялися!

А Залізняк гайдамакам

Каже опинитись:

“У ліс, хлопці! вже світає,

І коні пристали:

Попасемо”,- і тихенько

У лісі сховались.

ГУПАЛІВЩИНА

Зійшло сонце; Україна

Де палала, тліла,

А де шляхта, запертися,

У будинках мліла.

Скрізь по селах шибениці;

Навішано трупу -

Тілько старших, а так шляхта

Купою на купі.

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очі;

Ніхто не боронить.

Та й нікому: осталися

Діти та собаки,

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла… А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти,

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз'єднаться!

Треба крові, брата крові,