Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
– Ну, я… - я посміхнувся, - я ж кажу, що з іншої орга-нізації, але без мене вони б…
– Допомагаєте?
– Дуже, - щиро зізнався я.
– Дуже допомагаю.
– А чого ви так дивитесь?
– вона помітила, що я іноді зиркаю в бік сусідів, і теж почала їх вивчати.
Хлопці були коротко підстрижені, у великих хутряних кашкетах, не дивлячись на теплий вечір, та у картатих піджаках - бики.
– Ой, - весело посміхнулась Оксана.
– Які вони. У нас на таких кажуть Буба з Куцуруба.
– Чого вона регоче?
– голосно поцікавився один з парубків, один з бубів,
– Мабуть, потанцювати хоче, - припустив другий, підво-дячись.
Я відсунув від себе морозиво. З Оксаниного обличчя повільно сповзала усмішка. Буба, відсуваючи стільці, продирався до нас.
– Гей, дівко!
– горлав він дорогою.
– Іди, потанцюємо! Я сьогодні лагідний!
Оксана переводила погляд з хлопця на мене і з мене на хлопця. За якусь хвилину той наблизився і повітря заколивалося від перегару.
– Давай, дівко!
Його брудна лапа лягла на стіл зовсім поруч з рукою моєї дівчини. Вона відсахнулася. За сусідніми столиками обернулися до нас.
Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.
– Ти шо, пагнал?
Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись: - І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила кішка?
Але моя гречність пройшла мимо їхньої свідомості.
– Ти шо, пагнал? І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.
– Каравул!
– Вбивають!
– загорлав хтось поруч.
Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.
– Гайда звідси!
Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.
– Повбиваю!
– страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів. “Нічого, - подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю.
– Ще колись зустрінемось”. Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте - дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.
– Не бійсь, - заспокоїв я.
– Їм би зараз самим втекти, бо тут менти,
– Не щастить нам сьогодні, - сказав я.
– А все тому, що незвичним районом ходимо.
Оксана притискалася до моєї руки і тільки посміхалась у відповідь. Для неї, певно, всі райони були незвичними. Хоча, коли її бабця тутешня…
– А куди ми, власне, поспішаємо?
– я вповільнив ходу. Ментів близько не чулося й не виднілося, а тому і квапитись рації не було.
Оксана знову посміхнулася, продовжуючи, одначе, міцно тримати мене за руку. “Чорта я з нею панькаюся?” - промайнуло в голові, але щось там таке сиділо, що не давало ставитись до цієї дівчини так, як до всіх - а чи, може, те, що вона з села і тим розбурхала всі мої сентименти, а чи, може, те, що зразу звірилась на мене, ще в метро. Ні, щось-таки було.
– А ви самі з міста?
– спитала Оксана, прийшовши, очевидь, до тями.
– Ну як вам сказати, так і ні - трошки з міста, трошки з села, тільки геть не пам’ятаю з якого, - я посміхнувся власному жартові.
– Як це?
– не зрозуміла дівчина.
– Комерційна таємниця, - сказав я.
– А куди ви мене ведете?
– Поки що прямо.
– А потім? Теж комерційна таємниця?
– Чом це? Потім на Центральну площу, а потім… потім побачите.
Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у “Кришталь”, але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани - у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра - Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку заїхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…
Я шкірою відчув вереск гальм і рефлекторно відштовхнув свою супутницю до стіни. Хтось голосно зойкнув, і за моєю спиною з ревінням та виском пролетіло щось велике. Я озирнувся. Здоровезний ЛАЗ пішов по тротуару юзом і, зустрівшись врешті-решт з телеграфним стовпом, завмер, наче під-стрелений. Там, де ми щойно йшли, тяглися два чорні сліди.
– Та-а-ак, - я загарчав.
Оксана, здається, так і не встигла нічого зрозуміти.
– Перепрошую, - сказав я, відпускаючи її руки.
– Я вас лишу на хвилинку.
З автобуса вилазив скуйовджений блідий водій.
– Тобі дороги не вистачає?
– спитав я, наблизившись.
Він винувато розвів руками:
– Та я… розумієш… руль заклинило і викинуло… я ж, бачиш, юзом… я ж міг куди завгодно, розумієш…
– Це твоє діло, - сказав я, хоча в глибині душі його розумів. Справді, спробуй-но всидіти за кермом такої дури, тим більше нашої дури. По пиці б йому… - Дуже побився?
– Та я що, підрихтуюсь… - водій знову замахав руками.
– Я там якось… а от як ви вискочити встигли, га? Я гадав, усе вже, га? “Ні, треба було б йому і справді морду набити”, - знову подумав я, але тільки сказав: