Чтение онлайн

Оксана несміливо озирнулася на мене. Зараз я розумів її. І сам колись стояв перед прилавком, не вірячи. А тому лагідно посміхнувся і кивнув головою - мовляв, давай. Оксана ще раз глянула на ганчір’я, потім на продавця, знов на мене, і обережно торкнулася рукою тканини.

–  Дарагой!
– сказав я, кладучи всі гроші на прилавок.
– Візьмеш скільки треба. А зараз покажи мені, де у тебе можна помитись і почиститись.

За п’ятнадцять хвилин, коли я повернувся, привівши себе до ладу, Оксана вже вибрала собі одяг і

ще за десять хвилин вийшла до нас одягнена і вмита. Продавець у захваті почав цокати язиком. Я посміхнувся. Зараз переді мною стояла вже зовсім інша дівчина - у джинсах, легкій кофтині, розшитій бісером, у босоніжках на невисокому підборі, струнка, вродлива - хто й скаже, що вона з села. Тільки очі - трохи розгублені і запитальні.

Я посміхнувся й показав великого пальця. Дівчина засяяла і пройшла на середину кімнати, даючи змогу роздивитися себе як слід.

–  Клас, - сказав я.
– Панна виглядає бездоганно.

–  Вай-вай!
– підтвердив хлопець із-за прилавка.

Оксана ще раз оглянула себе у невелике люстро на стіні і лишилася задоволена.

До речі, зауважив я про себе. Вона перевдягалася всього десять хвилин, тоді як жодна з моїх знайомих не вкладалася в півгодини. Не кажучи вже про вибір одягу.

–  Та-ак, - підсумував я. Тут нам більш не було чого робити.
– Спасибі вашій хаті, а нам вже час, - потім, не перелічуючи, зібрав з прилавка решту і засунув до кишені.

Ми вийшли на вулицю і попростували під деревами, милуючись чудовим липневим вечором. Настрій кардинально змінився. Можна було починати побачення спочатку. Моя супутниця вже зовсім оговталась від пригоди в метро - от що робить з жінкою новий одяг. Тепер вона спокійно спиралася на мою руку і граційно переставляла ноги у нових-таки босоніжках.

–  Оксаночко, - сказав я.
– А давайте знайо-митись. Бо скільки вже пробігли разом, а я ще про вас нічого не знаю.

Дівчина стенула плечима, наче з ніяковості, а з очей так і пирснули бісики:

–  Та чого там.

–  Ні, ну от наприклад, де ви будете вчитись, я ж не знаю?

–  У педінституті, - вона ніжно поворушила пальцями на моєму лікті, - якщо вступлю, звичайно.

–  Вступите, - запевнив я, - а звідки приїхали?

–  З села, - вона й справді зніяковіла.

–  Та я теж не з Нью-Йорка. А з якого села?

–  З Куцуруба.

–  Що то воно?
– я здивувався.
– Ніколи не чув.

–  А це біля Очакова, знаєте, “Врємьон Очаковських і покорення Крима”. Знаєте?

–  А-а!
– я і справді щось таке чув.

–  Ну, це на морі.

–  Ага!
– ну і занесло ж її!
– А чого сюди, до нас?

–  Та бабуся тут живе. В мене батько тутешній.

–  А мати?
– дівчатам завжди приємно розповідати про батька-матір, вони так влаштовані.

–  Куцурубська.

–  Куцю що?
– засміявся я.

–  Куцурубська, - посміхнулася у відповідь дівчина.
– У нас

колись Катерина Друга дала Куцю рубль, от звідти й пішло - Куцу-руб.

–  Цікаво.

Я тримав напрямок так, щоби наближатись до Цетральної площі. Там уже я сам собі голова. Дуже неприємно почуваєшся без машини, тим більше з дівчиною. Але звідси йти ще було довгенько.

–  Може, морозива?

–  Можна, - погодилась Оксана, і ми завернули до кафе.

Я не люблю кафе, але що поробиш, коли доводиться вдавати з себе студента - побачення в метро, тепер от морозиво.

У залі було незатишно і людно, але я швиденько впіймав за фартух офіціантку, чи що воно тут таке, і нам знайшли місце в кутку, знайшли морозиво з лікером і шампанське у склянках, загримоване під коктейль.

–  За знайомство!
– виголосив я.

Оксана простягнула мені назустріч свою склянку і тихенько мовила:

–  Спасибі вам.

–  За що?

–  Що ви мене врятували, я б без вас…

–  Ви б без мене туди не поїхали, - зауважив я, усміхаючись. Мені було збіса приємно.

Шампанське нам дали сухе. Сеча хворого зайця, як називав його один мій знайомий. “Нічого, - подумав я, - хай тільки дійдемо до машини, то я вже тебе напою, я тебе повезу туди, де подають не склянками і де не буває савєцького шам-панського…” А чого це, власне, я розійшовся? Здається, раніш ніколи не впадав у такі амбіції з першого разу. А-я-яй. З цією дівчиною якийсь негаразд. Я сам на себе похитав голо-вою.

–  А ви де працюєте?

Це вона мене питає. Ледь надпила зі своєї склянки і взялася до морозива.

–  Я? У фірмі “Екстрасенс”.

–  О!
– дівчина зацікавилась. Вони всі цікавляться, коли таке чують.
– То ви екстрасенс?

–  Трошки, - відказав я. Не буду ж пояснювати, чим займа-юсь насправді, та й скажи “охоронець” - зразу уявляється бабуся в куфайці з дробовиком, або сторож на баштані. Шеф на нас каже “душеприкажчик”, але мені здається, це трохи не теє.

–  А ви що, лікуєте?

–  Ні. Я тут наче у відрядженні з іншої організації. Займаюся біологічними системами захисту, - мені колись Аполідор, головний у цих екстрасенсів, збіса розумний, пропонував навіть візитівку зробити, мовляв, фірма “Екстрасенс”, експерт з біологічних систем захисту. Я відмовився тоді, але запам’ятав. На декого справляє вбивче враження.

Поруч розважалася п’ятірка молодих гультяїв приблизно мого віку. Вони вже були напідпитку і розходилися дедалі більше. Не подобались мені такі сусіди, але в Оксани ще було багато морозива.

–  Ой, як цікаво!
– вела далі моя дівчина.
– А я теж одного разу була в екстрасенса, маму лікували.

–  Допомогло?

–  Ні, - розвела руками вона.

–  Халтурник він, а не екстрасенс, - сказав я.
– В нас такі фахівці, що за валюту лікують, вищий клас, сліпі бачать після них.
– І ви теж такий?