Чтение онлайн

Але мені не відмовляють. Тобто взагалі. Це я не вихваляюсь. Це закон життя.

–  Оксаночко, рибонько. На вулиці чудова погода, ви, мабуть, і самі знаєте. Посидьмо десь, погуляймо, я вам місто покажу.

Дівчина слухала мене, опустивши очі, і погойдувала квіткою в руках. От-от, саме так і треба, щоби не букет, а одна гарна квітка. З букетами хай студенти ходять. А тут, з одного боку, увага, ця квітка так пасує до вашого обличчя, а з іншого - недбало, без наголосу і (начебто!) ні до чого не зобов’язує. І на “ви”, обов’язково на “ви”, бо, по-перше, вона з провінції, хай вважає, що в місті

всі на “ви” - ах ви, пані!
– а по-друге, мені подобається сам процес переходу: темне вино, кришталь - давайте вип’ємо “на ти” - і цілунок м’якими губами, п’янкими і п’яними. Шеф каже, що я гурман - може, й справді.

Я розписував дівчині свої пропозиції на вечір - звичайно, спочатку легкі, щоби не злякати - а вона слухала мовчки. І раптом:

–  Стали тут!..
– якийсь недогризок, переповнений пивом і матюками, своєю брудною рукою відсунув мою сільську квіточку, притискаючи до бородатого бюста. Місця йому, бачте, не вистачило, щоб пройти. Оксаночка спала з лиця, а я, побачивши таке, впіймав недогризка за комірець:

–  Поспішаєш?
– і тільки-но він відкрив рота, щоби відповісти неввічливо, як я, смикнувши за комір вгору, вдарив. Зльоту. Недогризок впав досить далеко і, здається, все-таки щось собі розбив.

–  Вбивають!
– загорлали поруч.
– Міліція!

Що за люди! Я взяв дівчину за руку:

–  Оксаночко, поїхали звідси, вони не заслуговують дивитися на вашу красу. І ми стрибнули в перший-ліпший поїзд якраз, коли на обрії замиготів формений кашкет.

–  Обережно, двері зачиняються! “Пш-ш-ш-ш”.

–  Хто пізно ходить, сам собі шкодить!
– повчально мовив я.

–  А ви сміливий!
– вона на мене так подивилася, аж я пожалкував, що там був тільки один недогризок.

–  Та… - я скромно потупився. Я і таке вмію.

Проте у всьому цьому був один недолік - ми віддалялись від машини в парку на цілу станцію. Доведеться вертатись.

–  Захищати даму - мій обов’язок. Обережно, двері відчиня-ються!
– пожартував я.

Поїзд загальмував біля платформи. Ми вийшли. На цій зупинці теж було людно. І чого це вдома не сидиться?

–  Оксаночко, вам не здається, що тут нещодавно смалили курчат?
– якийсь дивний запах стояв навкруги, наче справді пір’я палене чи ізоляція.

–  Виходьмо з підземелля нагору, - я взяв дівчину під руку і пішов, пробиваючись у натовпі до ескалатора. Вона йшла мовчки, очевидь, тепер цілком покладаючись на мене. Що ж, треба визнати, що й від недогризків буває користь у певному розумінні. Вихід був далеко і, як годиться, з трьох стрічок ескалатора працювали дві. Як же звідси до машини дістатися, га? Доведеться пішки. Моя квіточка трималася за мене, а я говорив - здається, дурниці, та й що говорять у подібних випадках.

–  Ні, це неможливо, вони тут і справді щось палять, - запах посилювався. І щойно я це мовив, як на тому кінці станції почувся відчайдушний вигук:

–  Горимо!!

–  Га?! Що?!
– люди на мить завмерли.

Я озирнувся.

–  Ого!

З тунелю, здавалося, просто від стін, валував справжній білий дим, він клубчився попід стелею і просувався, збільшуючись, уперед, просто до нас. І ось тут уже всі закричали, наче їх прострелили однією кулею:

–  Рятуйте! Пробі!

Каравул! Мамонько!
– здається, не було таких слів, щоб їх не згадали зараз. Люди, наче божевільні, кинулися вперед, до ескалатора, а звідти вже лунав ще дужчий лемент. За мить на станції не лишилося жодної нормальної людини, всі показилися, всі лізли одне на одного, лаючись і штовхаючись, рятуючи кожен себе.

–  Руки-руки!

–  А… мать… мать…

Одна стрічка ескалатора, що працювала на вихід, вмить заповнилася людьми, по нерухомій затупотіли чоботи, вже хтось дерся по гладких панелях, чіпляючись за ліхтарі, а дим все розростався, захоплюючи відстаючих зненацька. Очі сльозилися, горло хрипіло. Бліда розкуйовджена ескалаторниця намагалася пробитися до будки, щоб перемкнути всі стрічки на вихід, але марно - де там їй проти юрби. Люди, відчуваючи, що не встигнуть, шаленіли.

Нас з Оксаною в першу мить потягло разом з усіма і притисло до переляканих спин, але за хвилину я отямився від розпачу.

–  Стій!
– загорлав я так, щоби в суцільному лементі дівчина мене почула.
– Тримайся за мене!

Я зразу оцінив, що ескалаторів нам не дістатись, і тому змінив напрямок.

–  А, туди тебе звідти!
– включив усі свої фізичні й мовні сили. Головне зараз було - вирватись з юрми.
– Тримайся!
– гукав я через плече Оксані, пробиваючись проти течії і приймаючи на себе стусани та матюки. Не знаю, чи довго це було, мені тоді здалося, що годину, але врешті юрба виплюнула нас до металевої огорожі. Я озирнувся.

Дим наздоганяв, він був швидший за ескалатори, іншого виходу не було, і я наважився.

–  Давай сюди!
– тягнучи дівчину за руку, я пірнув під огорожу. Почувся тріск - здається, Оксана порвала сукню, але дивитися часу не було. Ми стояли понад колією, що йшла далі в тунель, геть від диму.

–  Стрибнеш?
– спитав я дівчину, глянувши в очі. На обличчі її не було написано нічого, крім безпорадності.

–  А!
– і я, вхопивши супутницю під пахви, обережно опустив з платформи у яму на блискучі рейки.

–  Зачекай!
– і сам стрибнув слідом. Бетон жорстко прийняв мене - відвик я останнім часом від таких справ.

–  За мною.

Ми пірнули в чорну пащу тунеля.

Це, мабуть, і справді була єдина змога, бо тільки звідси, з печери, ми почули, який насправді жах коїться на станції. Галас там уже злився в одну довгу ноту, так що розрізнити окремі голоси було неможливо. Люди рятувалися, давлячи всіх навкруги.

–  Швидше!

У нас була перевага, ми не залежали від ескалаторів, а тільки від прудкості власних ніг.

Перші кроки ми пробігли бетонною заглибиною, яка невідомо нащо перерізувала шпали посередині, але скоро лафа скін-чилася, і Оксана стала помітно відставати, чіпляючись високими підборами за все підряд. Я схопив дівчину за руку і потягнув за собою.

–  Швидше! Швидше!

Вона тільки мовчки сопіла, намагаючись втриматися за мною. Навкруги було поночі, тільки ліхтарі на брудних залізних конструкціях вихоплювали з пітьми сірі кола. Я стрибав через шпали і думав, що тунельний протяг віє нам назустріч, а це означає, що дим… На розі стіни раптом дрібно затремтіли, і тут я зрозумів, що це означає насправді.