У світі моєму лиш ти не належиш мені.Шафранові крильця маленьких обпалених бабок —То наші листи. Подзвони. Не забудь. Вихідні.Хвороба сумління. Я хочу в палац — хоч над ранок.Бароко. Не нам ця симетрія, ці дзеркала.Ці юні тюльпани — химерні, вибагливі, спраглі…Та жінка солодка не мала тебе, хоч могла.А жінка гіркіша — о як тебе, вершнику, прагла…І що тепер кара — як катові смерть а чи плід —Крізь
колір металу, крізь присмак металу рудого?Я твій помаранч. Я у собі відстоюю світ,Щоб ти його пив, просто з тіла мого, ні для кого.Хоч хто мені ти — недовершений Пігмаліон?Творіння твоє підгодовують юрми сукубів.Я чиста, як ангел, якому намарився сонПро перший цілунок в його недоторкані губи.
«Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком…»
Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком.Лореляй не засне: буде довго тебе забувати.Поцілунки її захолонуть чи сном, чи піском —Річковим і промитим, із запахом теплої м'яти…Розгортай мою сутінь: ти знову триваєш в мені!Шурхіт шепоту хвиль, шелест листя понад берегами…Я кохаю тебе. По молитві, промовивши «ні»,Місяць воду цілує сухими від воску губами…
«За медами — полин, як плесо, і бджоли мови…»
За медами — полин, як плесо, і бджоли мови —В апогеї нестерпного, дотики жалять гострі.Це запилення світу — воістину ярмаркове,А прощання з тобою — мов чорний мох на помості.Заметілі на двох, заметілі щоразу знову —Божевілля судин, балаганна веселість вітру.Я кохаю тебе. Тільки смерть є ціною слова.Отже, вступлю у смерть. І тутешнє із ока витру.
«Тряско возик везе. Мерехтять Купідонові щоки…»
Тряско возик везе. Мерехтять Купідонові щоки.Озирається кінь, нашорошений стуком коліс.І прорізує скроню води борозенка глибока,По сухій чорноті передмістя зісковзує в ліс.Трохи вечір пече, трохи пахне йому божевіллям.Кінь згризає хвилини зі стебел, як голови з пліч.Я не їду, а так — умираю тобі на весілля,Переборюю душу, як світ переборює ніч.
«Я хочу, аби ти в пітьмі мовчав…»
Я хочу, аби ти в пітьмі мовчав.Любов мені до серця прикипіла,Гірка, неначе ягода неспіла,Надкушена дитиною, хочаЗа кожне слово, вирване із ранМого тривання, я віддала б душу.Змовчи мене — й молитися не змушуйУ тому храмі, що уже не храм,Як сон без сновидіння, наче сад,Приречений лишатися без плоду.Змовчи мене. У гіркоти зі сподуСпроквола серця стигне виноград.
«У тебе губи свіжі, як черешні…»
У тебе губи свіжі, як черешні.Намарилось
збирання виноградуУ надрах сонця. Сущі та прийдешніАкорди смерті у триванні саду —Немов цілунки. Пахнуть млостю руки.Снуєш мовчання солодко і терпко.Йдемо по схилу радості і мукиКрізь прянощ дня — до літеплого смерку.Дерев глуха і шарудка сторожаМовчить в передчутті грози і страти.Люблю тебе. І прагну, і не можуТебе у губи хрипко цілувати…
«Стояло удвох притамоване вранішнє світло…»
Стояло удвох притамоване вранішнє світло.Спіткати б когось, хто б розрізав його по живому…І небо гвіздками, у стіни убитими, квітло,Коли ми вертали, себе недопивши, додому.Не знали сусіди… Мовчали далекі трамваї…Сіріло крайнебо, порізавши пальці до крові.Ти вів мене мовчки, щасливу, від краю до краю.Від краю любові — до іншого краю любові.А потім квапливі й розгублені тихі обіймиЙ ожина жаги, майже крадена, сива і синя……Я хочу просити: давай ми удвох постаріємо,Давай ми зачнемо — непоспіхом — гарного сина…
«Пронеси мене в дім свій найменший…»
Пронеси мене в дім свій найменший пилиною сірою.День наш довший ніж рік — пам'ятаєш? — трави на піску.Я чекаю на тебе, я хочу, я мушу, я вірую,Я вступаю у віру, як огир — у бистру ріку.Парадигма повернень і кроки твої нашорошені.Густо ятрена рана — любов, забуття, круговерть.Насторожені очі і губи твої запорошені.Пронеси мене в дім, пронеси мене в рай — бо у смерть.Я твоя найдрібніша, твоя зачарована тишею.Дощ по стулках стікає — а мушля живе і живе.Жовтий морок води поглинає, я голосом вишиюМокре тіло твоє, що по білому морю пливе.
«Тривимірний простір обіймів — і жінка-клепсидра…»
Тривимірний простір обіймів — і жінка-клепсидра,Наповнена часом, що перетікає у жилах…Ген вітер високий несе переповнені відраТо білого смутку, то чистого запаху тіла.Умитися б росами, випити б хмари ковтками,Спізнати б усе, окрім тиші, ввібравши у себеСвяте всеосяжне, як зорі із їх іменами,Як душі прозорих, які опускаються з неба…
«Дотик перкалевий. Місто торкає свідка…»
Дотик перкалевий. Місто торкає свідка.Жити не нам, а людям за півнів третіх.Надто тяжка, наче гроза, повіка.Слово ab ovo — птах золотий на злеті.Знов існування — довге й тонке, бо всує.Пластика стін із судинами світла надсадного.Простір міський заломлення світ руйнує,Марить екстазом народження світу-саду.
