Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви —Так із руна на ложі у ніч обсипається тлін.Три тривання нарозтіж — дороги, любові, битви,Що рубає стебло сухожилля на час і на скін.Ти, одначе, збагнеш неминучість відторгнення з віри:Заважка домовина; по віку розсипана сіль…Три одвічні спокуси — любові, печалі й міри:Осягни мою тишу і вічність мою пересиль.
«Любити тебе — неначе іти по цвяхах…»
Любити
тебе — неначе іти по цвяхах.Вода ще лежить, ще чекає свого месію.Седмиця потопу. Як серце, тріпоче птаха.Я маками нивку — вітчизну свою засію.Щоранку зійду — і тихо зайду надвечір.Палитиму хмиз, котитиму воза з неба.А потім росою присяду тобі на плечі,І ти мені скажеш: «Чого тобі, жінко, треба?»І трійко волів загорнуть своїми крильмиУсе, що я мала — крім тебе — у цьому світі.Лиши мене так, тільки сонце з-під серця вийми.Як встояна кров, проступають крізь землю квіти.
«Це всього лише світ. Полічити б його по двоє…»
Це всього лише світ. Полічити б його по двоє:Реконкіста обіймів, загарбницька сутінь… РаниМироносиць-троянд… Я нікуди не йду з тобою.Я до тебе повернусь, та спершу в тобі розтану…Ти забудеш мене. Я маленька, як вдень, пір'їнаІз крила серафима, ти мав би про це знати…Я подібна до смерті. Це значить, я знов повиннаЗабувати, як смерть. І троянди, як смерть, стинати…
«Традиція усмішок. Етика блудних сердець…»
Традиція усмішок. Етика блудних сердець…Цей день — Магдалині… Бо що вона має віднині?Осінні скарби? Чи сліди на обпаленій глині?Чи спогад у серці, немов на шляху камінець?Чи захист від вітру? Чи віру — тяжку і страшну?Чи чорну полегкість із надр божевілля і раю?Цей день — Магдалині… Їй душу посаджено скраю:Творець паліндромів відкриє її глибину.А тінь, як блудниця. А жінка — свята і крихка.А вилиці — срібні від сліз і від кіс, що втиралиНе ноги, а біль; все збагнула, бо все пам'яталаНе вічна душа, а холодна від втоми рука…Кого ти любила? Та ж Бог був убогий, як бог.Хіба що не ти пригасала, а хтось із надсадних.Ти майже свята, ти із вічних пригадувань, ладнихЗа двох помолитись — і вмерти також за обох…
«Нам важко так не вірити, а знати…»
Нам важко так не вірити, а знати,Що є озера, із яких ми люди,Що ріки є, де мусимо втрачати,Що є душа, а іншої не буде.Йдуть човники від Бога і до раюЗ рибалками і снастю, повні риби.Назви мені усе, чого не маю,І розкажи, чого ми не змогли би.На цій землі, яка горить і тане,Пропалена зорею у зеніті.Ми — в човниках приречені прочани,Упіймані у власні Божі сіті.
«Жалобна пісня ангелів. Слова…»
Жалобна пісня ангелів. СловаТривають вічно, холодно і тяжко.Планету-крихту вергає мурашка,Якій
на серці сонце спочива.Гарячий обрій. Хто його зірки?Хламида часу ветха і дурманна.Мурашці відчиняється нірвана,Неначе брама в простір навпаки.
«Піт ритуалів. Простір як розсадник…»
Піт ритуалів. Простір як розсадникДобра і зла — та світла і пітьми.Ти капельмейстер примхи, розпорядникПочатків літа, залишків зими.Прости мені, що сина не народжу,Бо вже мені печалі не стає.Я маю душу, ніби сутінь Божу,Яка — неісходиме і моє.
«Не маєш мови. Ніч тебе знесилить…»
Не маєш мови. Ніч тебе знесилить,Знеславивши слідами на піску.Лаковані сувої снів і милицьВідлунюють зозулиним ку-ку.Від погляду до смерті — ангел тільки,Якому не сповідано душі.І кровоточать ясна від горілкиВ прозорі ненаписані вірші.
«Запротореність ангела в світ — і минання зерна…»
Запротореність ангела в світ — і минання зерна.Гострий смак у причасного хліба й причасної крові.Алегорія віри — у вимірах хвої. ВійнаЗа ковчег новосвітній з трухою хреста без любові.Зоовидива й зорі. І небом проходять полки.Всі народи позначені знаками днів і вибоїн.Храм паломників босих — у пальмовім вітті. Гілки —Знак печаті печалі, де ворог — поет, а не воїн.Злісно зведено цноту: бар'єр, що набух в барельєф.Проростання вологе — назовсім, і щоб не вертати.Темна смуга дороги: обіцяно тисячу льє.Йдуть полями ваганти. Міжчасся ковтає Карпати.
«Я з ковчегу, де Ной заблукав…»
Я з ковчегу, де Ной заблукав був у нетрищах сховищ:Надто слизько ішлося — і надто боявся води.Зуб за зуб. Гріх за гріх. А невпійманих крильми не зловиш.Світ за світ. День за днем запрокляті лишають сліди.Я з ковчегу, де Ной. Лабіринти притулків порожніх.Хтось один уцілів, забажавши прикритись плащем.Я кохаю тебе. Я великої віри безбожник.Цей потоп — по мені. Як молебен, я йду за дощем.
«Всього лиш квіти, і всього лиш з тих…»
Всього лиш квіти, і всього лиш з тих,Які не вміють відцвітати вільно…Я дика пустка, і мені не вільноДізнатися про те, що ти не встиг Мене впізнати і мене знайти.Із жовтих руж злітатиме позлітка.Візьму тебе за істинного свідка,Бо тільки ти існуєш, тільки ти.
«Чорний вік одноденки: прийняти, пройти…»
Чорний вік одноденки: прийняти, пройти, пережити.Голе горло могили життя оспівати не зможе.Я приходжу до тебе — ще дівчинка: коси і квіти.Порятуй мене, світе! Не дай мені спокою, Боже!
